Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Справді не заперечують. Те, що ви сказали, цілком допустиме. І звучить цікаво. Та хіба ви щойно не натякали на те, що король може не діяти відповідально як голова Церкви?

— Я сказав вам, сер, що г-говорив про королів загалом, і сказав Церква, а не Папа. Попри всю повагу до вас, м-мої погляди не є єретичними.

— Гаразд. Скажіть мені, з вашим досвідом в армії, чи вмієте ви орудувати мечем?

— Таким, яким убили комісара?

Я здивовано підвів брови.

— Я здогадався, як це сталося, коли, повернувшись із маєтку, почув, який вигляд мало тіло. Замолоду я бачив достатньо обезголовлених чоловіків. Але відрікся від того світу, щойно досяг зрілого віку. Тоді я побачив більш ніж достатньо крові.

— Життя монаха має свої недоліки, чи не так? Обітниця безшлюбності, наприклад. Це, напевно, важко.

Його самовладання похитнулося.

— Щ-що ви маєте на увазі?

— Тепер, окрім смерті комісара, я мушу розслідувати смерть юної дівчини. — Я сказав йому, чиє тіло знайшли у ставку. — Ваше ім’я назвали, серед інших, як людини, яка поводилася з нею непристойно.

Він сів за стіл, схиливши голову, щоб я не бачив його обличчя.

— Целібат — це важко, — тихо сказав він. — Н-не думайте, що я насолоджуюся бажаннями, які мене охоплюють, як деякі. Ненавиджу ці диявольські пристрасті. Вони руйнують будівлю святого життя, яке зводиться вкрай нелегко. Так, сер, я б-бажав дівчину. Так-к, я людина боязка: щоразу, коли вона говорила мені грубі слова, я відходив. Проте повертався. Здавалося, вона спокушала мене так само, як жадоба слави спокушає людей до війни.

— Вона спокушала вас?

— Не могло бути інакше. Вона була жінкою, а для чого жінки на землі, як не для того, щоб спокушати чоловіків? — він глибоко вдихнув. — В-вона вбила себе?

— Ні. Їй зламали шию.

Він похитав головою.

— Її н-не слід було сюди впускати. Жінки — це знаряддя Диявола.

— Брате Едвігу, — тихо сказав я. — Ви можете назвати себе боязким, але думаю, що ви тут, мабуть, найтвердіша людина. А тепер я покину вас, продовжуйте зі своїми рахунками.


Я стояв на сходовому майданчику, збираючи докупи думки. Тепер був упевнений, що Ґабріель — убивця і вбив у пориві пристрасті. Але якщо книга, яку я знайшов, була тією самою, яку знайшов Синґлтон, тоді брат Едвіг мав чіткий мотив для вбивства мого попередника. Та Синґлтона вбили в пориві, і я не бачив у скарбника жодної пристрасті, окрім потягу до лічби і грошей, хоча він майже напевно був шахраєм. І тієї ночі його не було в Скарнсі.

Коли я повернувся до сходів, мою увагу привернуло світло на болоті: я розгледів два жовті вогники, що змигнули десь удалині. І пригадав, що за той продаж землі отримали пів скрині золота і що брат Едвіг перестрів мене того дня, коли я вийшов на болото. І якщо хтось захотів перевезти золото, до кого ще звернутися, як не до професійних контрабандистів? Я глибоко вдихнув і поспішив до лазарету.


Еліс сиділа на кухні пріора і різала коріння якихось трав. Вона на мить глянула на мене з пекучою ворожістю, а тоді змусила себе приязно всміхнутися.

— Готуєте одну з мікстур брата Ґая?

— Так, сер.

— Чи помічник Марк повернувся?

— У вашій кімнаті, сер.

Ворожість у її відстороненій ввічливості засмутила мене. Отже, Марк переповів їй те, що я йому сказав.

— Я був у рахівничій конторі. З верхнього вікна побачив світло на болоті та задумався, чи не з’явилися знову контрабандисти.

— Не знаю, сер.

— Ви сказали помічникові Марку, що покажете нам стежки.

— Так, сер. — У її голосі чулася настороженість.

— Мені було б цікаво на них поглянути. Чи не знайдете для мене час завтра?

Вона завагалась.

— Я маю обов’язки перед братом Ґаєм, сер.

— А якщо я з ним поговорю?

— Як вважаєте.

— І… є одна чи дві речі, про які я хотів би з вами поговорити, Еліс. Знаєте, я буду на вашому боці.

Вона відвернула погляд.

— Якщо брат Ґай скаже, що мені треба піти з вами, я, звісно, це зроблю.

— Тоді я попрошу його, — відповів я таким же холодним тоном.

Я почувався ображеним і злим, коли йшов коридором до нашої кімнати. Марк стояв і похмуро дивився у вікно.

— Я попросив Еліс показати мені стежки через болото, — сказав я без попереднього пояснення. — Адже щойно побачив там вогники. З поведінки Еліс я зробив висновок, що ти переказав моє прохання дати їй спокій.

— Я сказав їй, що ви вважаєте непристойним наше спілкування.

Я зняв плащ і опустився в крісло.

— Так і є, — погодився я. — Ти передав абатові мої накази?

— Могилу комісара Синґлтона завтра приберуть, а потім осушать ставок.

— Хочу, щоб ти був там. Я вийду на болото лише з Еліс. І перш ніж ти скажеш щось, про що пошкодуєш, я попросив про це, тому що, на мою думку, ці контрабандисти можуть мати значення для нашого розслідування. А потім піду до міста, на зустріч із Копінґером.

Я розповів йому, що знайшов у кабінеті брата Едвіга.

— Я хотів би знову опинитися серед звичайних людей, — сказав він, уникаючи мого погляду. — Тут, куди не глянеш, усюди натрапиш на шахрая чи злодія.

— Чи ти думав ще про те, що ми говорили, про те, що робитимеш після повернення до Лондона?

— Ні, сер. — Він знизав плечима. — Там також повно шахраїв і злодіїв.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив