Метью Шардлейк. Розгін

— Він зник після заутрені, і я пішов його шукати. Тим часом до нашого доброго Баґґе завітав хлопчик із притулку для бідних, сказавши, що прийшов узяти лист від одного з монахів. Баґґе не повірив і не впустив його.

Воротар задоволено кивнув, врізаючись кісточками пальців у комір хлопчика. Той перестав пручатися і з жахом дивився на Джерома, що лежав на снігу.

— Хто тебе сюди прислав? — запитав я його.

— Слуга приніс записку, сер, — відповів він, — з проханням віднести листа для лондонської пошти.

— Я знайшов у нього це, — сказав Баґґе.

Він розкрив вільну долоню, на якій лежав золотий перстень.

— Ваш? — запитав я Джерома.

Він відвернув голову.

— Який слуга, хлопче? Відповідай, ти у великій біді.

— Містер Ґріндстафф, сер, із кухні. Перстень був платнею мені й за поштову карету.

— Ґріндстафф! — фиркнув пріор. — Він приносить їжу для Джерома, він завжди був проти змін. Сьогодні ввечері я вижену його, якщо ви не застосуєте суворіших заходів, комісаре?

Я похитав головою.

— Подбайте, щоб Джерома весь час тримали замкненим у його келії. Ви не мали випускати його на богослужіння — бачите, що з цього вийшло!

Я обернувся до Баґґе.

— Відпустіть хлопця.

Баґґе підтягнув шибеника до воріт і, давши потиличника, виштовхнув на дорогу.

— Підводься, ти, — гаркнув до Джерома пріор Мортимус.

Джером спробував підвестися, але впав на спину.

— Не можу, ти, нехристе.

— Допоможіть йому, — наказав я Баґґе. — Замкніть його в келії.

Воротар підняв Джерома на ноги і грубо повів геть.

— Кромвель має багато ворогів! — крикнув мені через плече Джером. — Його заслужений кінець близько!

Я повернувся до пріора.

— У вас є кабінет, де ми можемо поговорити?

Він провів мене через внутрішній двір до кімнати з теплим каміном. Глечик із вином стояв на столі, закиданому паперами, і він налив нам кожному по кухлю.

— Чи це вперше, коли Джером зник після служби?

— Так. За ним завжди наглядають.

— Чи є така ймовірність, що до сьогодні він надіслав ще одного листа?

— Відколи він ув’язнений і до того дня, як ви приїхали, — ні. Але раніше — так.

Я кивнув, кусаючи ніготь.

— Від сьогодні його треба пильно охороняти. Цей лист — серйозна справа. Слід негайно повідомити про це лорду Кромвелю.

Він кинув на мене оцінний погляд.

— Може, ви сказали б лорду Кромвелю, що монах, вірний королю, перехопив листа?

— Подивимось. — Я холодно глянув на нього. — Я хотів обговорити з вами ще одне питання. Орфан Стоунґарден.

Він повільно кивнув.

— Так, я чув, що виникають питання.

— І що? Ваше ім’я також згадувалося.

Він знизав плечима.

— Навіть старі целібати бувають хтивими. Вона була гарненькою дівчиною. Я хотів змусити її погратися зі мною, цього не буду заперечувати.

— Ви, кому доручено бути відповідальним за дисципліну в цьому монастирі і хто сказав мені вчора, що дисципліна — це все, що стримує світ від хаосу?

Він зніяковіло ворухнувся у своєму кріслі.

— Забави з гарячою дівчиною — це зовсім інша річ, ніж неприродні пристрасті, які псують стосунки монахів між собою, — різко заперечив він. — Я не ідеальний, ніхто не є, крім святих, і то не всі з них.

— Можна сказати, пріоре Мортимусе, ці слова роблять вас лицеміром.

— Ох, комісаре, хіба не всі люди є лицемірами? Я не бажав дівчині зла. Вона досить швидко відмовила мені, і той старий педераст Александр доніс на мене абату. Пізніше мені було її шкода, — додав він уже тихішим голосом, — тинялася тут, мов привид. Але я більше ніколи з нею не говорив.

— А ви не знаєте, чи хтось брав її силоміць? Добродійка Стамп вважає, що хтось це зробив.

— Ні. — Його лице спохмурніло. — Я цього не дозволив би. — Він зробив довгий вдих. — Це було жахливо — бачити її вчора. Я відразу її впізнав.

— І також добродійка Стамп. — Я схрестив руки на грудях. — Брате пріоре, ваші прекрасні почуття мене вражають. Мені важко повірити, що ви — той самий чоловік, який на моїх очах пів години тому вдарив ногою каліку.

— Людині на цьому світі важко, монаху — найважче. У нього є зобов’язання, встановлені Богом, і люті спокуси, яким потрібно протистояти. Жінки — різні, вони заслуговують на мирне життя, якщо поводяться добре. Орфан була хорошою дівчиною, не такою, як та безсоромниця, яка зараз працює на Ґая.

— Я чув, що ви і до неї підходили.

Якусь хвилю він мовчав.

— Знаєте, я не був із нею нахабним. З Орфан. Коли вона відштовхнула мене, я не тиснув на неї.

— Але інші тиснули. Брат Люк. — Я зробив паузу. — Брат Едвіг.

— Ага. Брат Александр про них також доклав — хоча мав би розкрити свої, набагато більші гріхи, — додав він злобливо. — Абат поговорив із братом Люком і наказав братові Едвігу дати їй спокій. І мені також. Він не часто дає мені накази, однак тоді він це зробив.

— Мені тут розказують, знаєте, що ви з братом Едвігом керуєте цим монастирем.

— Хтось же мусить, абата Фабіана завжди більше цікавило полювання з місцевими дворянами. Ми виконуємо марудні завдання, які тримають монастир на плаву.

Я задумався, чи варто згадувати про фінансові справи монастиря або про продаж землі загалом, щоб подивитися, як він зреагує. Але ні, мені не слід попереджати нікого з них, доки не отримаю доказів.