Метью Шардлейк. Розгін

— Знаєте, я ніколи не вірив, що вона вкрала ці чаші й утекла, — тихо сказав він.

— Ви сказали добродійці Стамп, що вона це зробила.

— Так здавалося, і такої версії наказав нам дотримуватися абат Фабіан — це вбивство його приголомшило. Сподіваюся, ви знайдете, хто так повівся з нею, — похмуро додав він. — Коли знайдете, я сам буду не проти побути з ним п’ять хвилин наодинці.

Я глянув на його обличчя, сповнене праведного гніву.

— Думаю, ви дістанете задоволення, — холодно сказав я. — А зараз вибачте, я спізнююся на зустріч.

Еліс чекала на кухні лазарету в товстих калошах і старому вовняному пальті.

— Вам потрібно щось тепліше, — зауважив я. — Там буде холодно.

— Цього буде достатньо, — сказала вона, закутуючись у пальто. — Це пальто моєї мами, і воно гріло її тридцять зим.

Ми вирушили до воріт у задній стіні тією стежкою, якою пішли з Марком напередодні. Я був збентежений, усвідомивши, що вона на добрий дюйм вища за мене. Через мою зігнуту спину більшість чоловіків є вищими, але зазвичай я можу дивитися жінкам в очі. Я розмірковував над тим, що приваблювало в Еліс Марка і мене, адже вона, за загальноприйнятими нормами, не була красунею, скромницею чи блідолицьою. Проте манірні блондинки мене ніколи не приваблювали; я завжди прагнув спалаху, що виникав під час зустрічі одного сильного духу з іншим. Моє серце знову защеміло від цього усвідомлення.

Ми проминули могилу Синґлтона, яка все ще була яскраво-коричневою на тлі сніжної білизни. Еліс поводилася так само відсторонено і була неговірка, як і Марк. Мене знову розлютила ця мовчазна зухвалість, і я задумався, чи це була тактика, про яку вони домовилися між собою, чи це вийшло в кожного само собою. Але правда, що способи виразити невдоволення можновладцям обмежені.

Доки ми пробиралися через сад, де сьогодні на деревах каркала зграя зголоднілих ворон, я намагався почати розмову. Тож запитав, як вона провела дитинство, граючись біля болота.

— У сусідньому з нашим будинку жили двоє маленьких хлопчиків. Брати Ноель і Джеймс. Ми бавилися разом. Їхні родичі впродовж багатьох поколінь були рибалками; вони знали всі стежки через болото, усі орієнтири, які тримають вас на твердій землі. Їхній батько був контрабандистом, а також рибалкою. Зараз вони всі мертві, їхній човен затонув під час сильного шторму п’ять років тому.

— Мені шкода.

— Така доля рибалок. — Вона обернулася до мене, іскра пожвавлення з’явилася в її голосі. — Якщо люди везуть оброблене сукно до Франції, а привозять звідти вино, то лише тому, що вони бідні.

— Я не збираюся нікого переслідувати, Еліс. Мені просто цікаво, чи можна в такий спосіб вивезти деякі приховані доходи або, можливо, втрачену реліквію.

Ми зупинилися неподалік рибного ставка. Трохи осторонь деякі служки під наглядом монаха працювали біля маленького шлюзу в струмку, і я побачив, що рівень води в ставку вже знизився.

— Брат Ґай розповів мені про ту бідолашну дівчину, — сказала Еліс, щільніше кутаючись у пальто. — Він сказав, що вона працювала тут до мене.

— Так, це правда. Але в бідолашної не було друзів, окрім Саймона Велплея. У вас є люди, які можуть захистити.

Я побачив тривогу в її очах і заспокійливо всміхнувся.

— Ходімо до воріт. Я маю ключ.

Ми пройшли через ворота, і я знову зупинився, дивлячись на білий простір болота, річку вдалині та невеличкий пагорб зі зруйнованими будівлями на півдорозі від неї.

— Я мало не впав, коли прийшов сюди вперше, — зауважив я. — Ви впевнені, що існує безпечний шлях? Не розумію, як можна розгледіти орієнтири, коли все вкрито снігом.

Вона кивнула.

— Бачите отой високий очерет? Завданням є знайти ті, що треба, і триматися від них на безпечній відстані. Тут не все болото, є твердіші ділянки, і візерунки очерету є їхніми дороговказами. — Вона зійшла зі стежки і випробувала ґрунт. — Подекуди буде замерзла скоринка; мусите стежити, щоб не провалитися.

— Знаю. Я зробив це минулого разу. — Я завагався на березі, нервово всміхаючись. — У ваших руках життя королівського комісара.

— Я буду уважною, сер.

Вона кілька разів пройшлася туди-сюди по стежці, вирішуючи, де нам переходити, а потім, наказавши мені йти саме її слідами, ступила на болото.

Вона йшла повільно й рівномірно, часто зупиняючись, щоб зорієнтуватися. Визнаю, що спочатку моє серце калатало. Я озирнувся, усвідомлюючи, що ми дедалі більше віддаляємося від стіни монастиря, що не буде змоги допомогти, якщо хтось упаде. Однак Еліс трималася впевнено. Іноді, коли я ступав у її сліди, ґрунт був твердим, іншого разу масляниста чорна вода заповнювала западини. Хоча ми рухалися повільно, я здивувався, коли, піднявши голову, побачив, що ми вже майже біля пагорба, руїни повалених каменів лише за п’ятдесят ярдів від нас. Еліс зупинилася.

— Нам потрібно піднятися на пагорб, потім інша стежка поведе нас униз, до річки. Проте з того боку небезпечніше.

— Ну принаймні виберемося на пагорб.