Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Так. Там були контрабандисти — ми знайшли слід від вогнища. Я розмовляв з Еліс, поговоримо про це згодом. — Я запалив дві свічки від вогню і одну подав йому. — Ну, перевіримо цей прохід ще раз?

Він глибоко вдихнув.

— Так, сер.

Я замкнув двері нашої кімнати від непроханих гостей, і ми протиснулися за шафою і відчинили двері. За ними розташовувався темний вузький коридор.

— Брат Ґай казав, що від лазарету до кухні йшов з’єднувальний перехід, — пригадав я. — Його закрили під час Великої Чуми.

— Цей використовували зовсім нещодавно.

— Так.

Усередині я розгледів цятку світла в тому місці, де було прорізане вічко в дерев’яній панелі.

— Звідси добре видно кімнату. Здається, вирізано нещодавно.

— Брат Ґай вибирав для нас кімнату.

— Так. Де будь-хто може шпигувати за нами, підслуховувати.

Я повернувся до дверей. Вони мали таку засувку, що відмикалися лише ззовні.

— Цього разу будьмо обережними.

Я причинив їх, вклавши носовичок у щілину, щоб вони не затріснулися.

Ми пробиралися коридором мовчки. Він був вузький, тягнувся вздовж стіни лазарету. Один бік коридору утворений дерев’яною обшивкою лазаретних кімнат, а інший — кам’яною кладкою монастирських будівель. Залишки іржавих тримачів для смолоскипів стирчали на вологих стінах. Схоже, ними давно не користувалися — смерділо сирістю, а по кутках росли дивні опуклі гриби. Невдовзі прохід повернув праворуч, де в кінці розташовувалася кімната. Ми ввійшли досередини й освітили кімнату.

Ми опинилися в тюремній камері, квадратній і без вікон. До стіни були прикріплені старі ніжки, а купа запліснявілої тканини і дерева в одному кутку вказувала на залишки ліжка. Я оглянув стіни зі свічкою. На каміннях були видряпані слова. Я прочитав один глибоко видряпаний рядок літер: «Frater Petrus tristissimus. Anno 1339».

— Брат Пітер засмучений. Цікаво, що він зробив.

— Тут є вихід, — сказав Марк, підходячи до важких дерев’яних дверей.

Я нахилився до замкової щілини. З того боку не було світла. Я притулив вухо до дверей, але нічого не почув.

Тоді повільно повернув ручку. Двері тихо відчинилися досередини, і я звернув увагу, що петлі були змащені. Ми зупинилися перед іншою шафою, яку відсунули від стіни настільки, щоб людина могла протиснутися. Ми вийшли й опинилися в коридорі з кам’яним мощенням. Трохи віддалік були двері, напіввідчинені. Я почув приглушений шум голосів, клацання тарілок.

— Це кухонний коридор, — видихнув я. — Вертаймося, швидше, доки нас не побачили.

Я знову протиснувся слідом за Марком і нахилився, щоб зачинити двері, покашлюючи від вологого повітря. Раптом хтось затиснув мені рота, і я завмер, коли інша рука натиснула на мій горб. Свічки погасли. Тоді Марк прошепотів мені на вухо.

— Тихо, сер. Хтось іде!

Я кивнув, і він опустив руки. Я нічого не чув; у нього справді були вуха кажана. За мить з-за рогу з’явилося світло свічки, а за нею — постать: одягнена в габіт із каптуром, виснажене темне обличчя вперлося поглядом у темницю. Свічка брата Ґая вихопила наші постаті в кутку, і він здригнувся.

— Ісусе, спаси нас, що ви тут робите?

Я ступив крок уперед.

— Ми можемо поставити вам те саме запитання, брате. Як ви сюди потрапили? Ми замкнули двері.

— А я їх відімкнув. Мені повідомили, що ставок спустили, і я прийшов вас покликати, але відповіді не було. І подумав, що ви обоє мертві, тож увійшов зі своїм ключем і побачив відчинені двері.

— Помічник Поер кілька разів чув когось за стіною, і сьогодні вранці він знайшов ці двері. Ви за нами шпигували, брате Ґаю. Ви дали нам кімнату з таємним проходом. Навіщо? І чому ви не сказали мені, що від лазарету до кухонь є відкритий шлях?

Мій голос був різкий. У цьому монастирі я почав сприймати брата Ґая майже як свого друга. Тож проклинав себе за те, що дозволив собі зблизитися з людиною, яка, з усіма подіями, все ще була підозрюваною.

Його обличчя спохмурніло. Світло від свічки дивно мерехтіло над його довгим носом і вузькими темними рисами обличчя.

— Я забув, що ці двері були у вашій кімнаті. Сер, цим проходом не користувалися майже двісті років.

— Ним користувалися сьогодні вранці! І ви дали нам єдину кімнату, де в стіні можна було прорізати вічко!

— Це не єдина кімната, — спокійно сказав він. Його погляд був рівний, свічка не тремтіла в руці. — Хіба ви не бачили? Цей прохід іде вздовж панелей стіни лазарету, позаду всіх кімнат у цьому коридорі.

— Але вічко є тільки за нашою. Чи відвідувачів зазвичай розміщують у нашій кімнаті?

— Тих, хто не поселяється в абата. Зазвичай приїжджають посланці або чиновники з наших маєтків, щоб обговорити справи.

Я обмахнув рукою вогку темницю.

— І що це, в ім’я Бога, за жахливе місце?

Він зітхнув.

— Це в’язниця старих монахів. У більшості монастирів такі є; за давніх часів абати ув’язнювали братів, які тяжко згрішили. У канонічному праві вони все ще мають таку владу, хоча ніколи нею не користуються.

— Ні, не за цих добрих часів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив