Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Це правда, — прошепотів він. — Ісусе, прости мені.

— Божа смерть, яка ж це була дивна подорож через ту жалюгідну стару темницю, з членом, що розбухав у темряві.

— Будь ласка… будь ласка. — Він підняв руку. — Не кажіть йому, не кажіть хлопцеві.

Я ступив крок ближче.

— Тоді розкажіть мені все, що приховуєте. Цей прохід — таємний шлях до кухні, де вбили мого попередника.

— Я ніколи не хотів бути таким, — прошипів він із раптовою пристрастю. — Чоловіча краса заполонила мене віддавна, відколи я вперше побачив образ святого Себастьяна в нашій церкві. Мій погляд був прикутий до нього, як в інших хлопців — до грудей статуї святої Агати. Але вони могли повернутися до нормального шлюбу. Я залишився наодинці… з цим. Тому прийшов сюди, щоб уникнути спокуси.

— У монастир? — запитав я недовірливо.

— Так.

Він засміявся, тріснутий істеричний звук.

— Сьогодні здорові молоді люди не стають монахами, або мало хто з них. Здебільшого це такі бідолашні створіння, як Саймон, які не можуть впоратися з життям у цьому світі. Я не жадав Саймона, не кажучи вже про старого Александра. Я грішив з іншими чоловіками, та за останні роки лише кілька разів, і жодного разу — після візитації. За допомогою молитви, праці, я отямився. Але потім приходять відвідувачі, наглядачі з наших земель у графстві, посланці, й іноді бачу… я бачу гарного хлопця, який запалює мене, тоді ледве усвідомлюю, що роблю.

— І зазвичай відвідувачів поселяють у нашій кімнаті.

Він схилив голову.

— Коли пріор згадав про прохід, я задумався, чи може він вести за кімнату для відвідувачів. Ви маєте рацію, я подивився на плани. Допоможи мені, Боже! Я вирізав вічко, щоб бачити їх нагими. — Він знову глянув на Марка, цього разу з пригніченим, злим виразом. — Тоді приїхали ви, з ним. Я мусив його бачити, він такий чудесний, він ніби апогей… моїх пошуків. Пошуків ідеалу. — Він почав говорити швидко, майже ковтаючи слова. — Я ходив у коридор, коли здогадувався, що ви піднімаєтесь. Господи, прости, я був там учора й того дня, коли ховали бідолашного Саймона. Сьогодні вранці знову пішов, не міг стриматися. Ох, на кого я перетворився? Чи може людина бути більш приниженою перед Богом?

Він стиснув кулак і підніс його до рота, кусаючи руку, доки не з’явилися краплі крові. Мені спало на думку, що він також спостерігав, як я одягаюся, бачив зігнуту спину, від якої Марк завжди тактовно відводив погляд. Думка була не з приємних. Я нахилився вперед.

— Слухайте мене, брате. Я ще нічого не сказав Марку. Але ви розкажете мені все, що знаєте про тутешні смерті, розкажете мені все, що приховували.

Він вийняв руку з рота і спантеличено подивився на мене.

— Але, комісаре, мені більше нічого розказувати. Мій сором був моєю таємницею. Усе інше, що вам розповідав, — правда, я нічого не знаю про ці жахливі вчинки. Я не шпигував. Єдина причина, чому використовував цей прохід, — це бажання спостерігати за молодими людьми, які приходили до нас. — Він судомно вдихнув. — Я тільки хотів споглядати.

— І ви більше нічого не приховуєте?

— Нічого, присягаюся. Якби я міг допомогти вам розкрити ці жахливі злочини, клянуся Ісусом, зробив би це.

Він присів до стіни, нестерпно засоромлений. Мене охопив гнів, бо я знову пішов слідом, який привів у глухий кут. Я похитав головою, сердито видихаючи.

— Смерть Божа, брате Ґабріелю, ви водили мене за ніс. Я думав, що вбивця — ви.

— Сер, я знаю, що ви хотіли б розігнати монастир. Але прошу, не користайте з того, що я вчинив. Не дозвольте моїм гріхам спричинити кінець Скарнсі.

— Божа кров, ви перебільшуєте ці свої гріхи. Такий порок недостатній навіть для того, щоб віддати вас під суд. Якщо цей монастир закриють, це станеться з інших причин. Мене лише засмучує, що людина марнує своє життя на таке дивне ідолопоклонство. Ви така ж дурна істота, як і будь-яка інша під небом.

Він заплющив очі від сорому, потім підвів погляд угору, і я побачив, як його губи ворушаться в молитві. Далі він розтулив рот, а очі, які все ще дивилися вгору, ніби вирячилися з голови. Збентежений, я підійшов ближче. Так швидко, що я не встиг ворухнутися, він обернувся і з криком кинувся на мене з розкинутими руками.

Те, що сталося далі, яскраво закарбувалося в моїй пам’яті, що аж рука тремтить, доки я пишу. Він сильно штовхнув мене в груди. Я впав навзнак, ударившись об камінь так, що мало не випустив дух. На мить подумав, що він збожеволів і вб’є мене. Я підвів очі й побачив, як він стоїть, погляд ошалілий. Потім з’явилося щось інше: злетівши згори в пориві повітря, велика кам’яна фігура приземлилася там, де я стояв хвилину тому, розчавивши Ґабріеля об землю. Зараз чую це, сильний дзвінкий удар каменю об підлогу, змішаний із жахливим хрускотом Ґабріелевих кісток.


Я підвівся на ліктях і нерухомо лежав, роззявивши рота, дивлячись на розмальовану статую святого Доната, розбиту на шматки об ключара, чия рука стирчала знизу, а озеро крові розливалося по підлозі. Голова статуї відкололася й лежала біля моїх ніг, вирячившись на мене з виразом благочестивої скорботи, під очима намальовані білі сльози.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив