Метью Шардлейк. Розгін

Тоді я почув голос Марка, такий крик, якого ніколи не чув.

— Відійдіть від стіни!

Я підвів очі. Постамент, на якому стояла статуя, розкачувався на краю доріжки, на висоті п’ятдесяти футів. За ним я розгледів постать у каптурі. Вмить відскочив убік перед тим, як постамент вдарився об землю там, де я лежав. Марк підхопив мене і допоміг підвестися, його обличчя було мертвотно-блідим.

— Там, нагорі! — вигукнув він.

Я простежив за його поглядом. Тьмяна постать прямувала доріжкою до пресвітерію.

— Він врятував мене. — Я дивився на розтрощені руки ключара під камінням, на калюжу крові. — Він врятував мене!

— Сер, — настирливо прошепотів Марк. — Він у нас в руках. Він на доріжці. Єдиний шлях униз — це сходи по обидва боки від хресної перегородки.

Я зібрав розсіяні думки докупи і глянув на кам’яні сходи по обидва боки перегородки.

— Так, маєш рацію. Ти бачив, хто це?

— Ні. Просто постать у габіті, з піднятим каптуром. Він пішов до церкви, нагору. Якщо ми піднімемося сходами, з обох боків можемо оточити його. Ми його зловимо, іншого шляху вниз немає. Ви це можете зробити, сер?

— Так. Допоможи мені підвестися.

З допомогою Марка я став на ноги. Він повільно оголив свій меч, і я міцно схопив ціпок, глибоко вдихаючи, щоб утихомирити калатання серця.

— Ми йтимемо паралельно і триматимемо один одного в полі зору.

Він кивнув і швидко побіг до сходів праворуч. Відвівши очі від тіла Ґабріеля, я повернув ліворуч і повільно піднімався вгору. Серце калатало так сильно, що в горлі стукотіло, а перед очима танцювали білі спалахи. Я зняв свій важкий плащ і поклав на сходи. Холод пронизав мене до кісток, але так я мав більшу свободу рухів, підіймаючись угору.

Сходи вели на вузьку платформу, що тягнулася вздовж внутрішнього простору. Вона була із залізної сітки, і, глянувши вниз, я розгледів мерехтіння свічки перед вівтарем і святинями святих, купу каміння і велику багряну калюжу крові Ґабріеля. Платформа була не більше ніж три фути завширшки, і лише залізне поруччя втримувало мене від падіння. Попереду безладною купою лежали інструменти каменяра, поряд із мотузками, які тримали на заклепках, убитих у стіни, ремонтний кошик, що вільно висів у повітрі. Я роздивлявся платформу, проклинаючи погане освітлення. Усі вікна були нижче від доріжки, і в напівтемряві я не міг нічого розгледіти; однак попереду хтось був, мусив бути. Я обережно пробирався, пригинаючись попід мотузками.

Попереду платформа розміщувалася на одному рівні з верхньою частиною хресної перегородки. Вона тягнулася від одного боку нефа до іншого, угорі сім футів завширшки, зі статуями, на які я раніше дивився знизу. Звідти вони здавалися досить маленькими, але тепер, дивлячись у сутінках на тьмяні фігури, я зрозумів, що вони завбільшки з натуральну величину.

Обережно, ретельно тримаючись за поручні, рушив платформою повз перегородку. Поруччя поскрипувало від кожного кроку, і одного разу я відчув, як воно хитається під рукою. Я заспокоїв себе тим, що каменяр із помічниками безпечно тут працюють, проте не міг не думати, що падіння блоків могли їх розхитати.

На протилежному боці церкви побачив Марка, який повільно рухався доріжкою. Він підняв меч, а я помахав ціпком у відповідь. Між нами двома вбивця тепер мав опинитися в пастці. Я міцно стиснув ціпок. Мої ноги затремтіли, і я з прокльоном наказував їм заспокоїтись.

Я рухався далі, вдивляючись у темряву. Нічого. Ні звуку. Коли я піднявся до верхньої частини церкви, доріжка вигнулася півколом, і за кілька хвилин ми з Марком уперлися поглядами, стоячи на відстані п’ятдесяти футів один від одного на обох кінцях пресвітерію. А між нами — нічого, нікого. Він дивився на мене, не вірячи власним очам.

— Він прийшов сюди, я його бачив, — вигукнув Марк.

— Тоді де він? У цьому кінці церкви нікого немає. Мабуть, ти помилився, він міг піти в інший бік, до дверей.

Я подивився туди, звідки прийшов, повз хресну перегородку, де кінець доріжки губився в темряві.

— Клянуся власним життям, що він ішов цим шляхом, клянуся.

— Гаразд. — Я зробив глибокий вдих. — Заспокойся. Якщо він в іншому кінці церкви, ми впіймаємо його. Ніхто не спускався по сходах, ми почули б. Ми повернемося в інший кінець.

— Можливо, нам варто спуститися. Хтось із нас може покликати на допомогу.

— Ні, важко встежити за обома сходами одночасно, у такому просторому приміщенні він може вислизнути, якщо спустився вниз.

Ми знову пішли назад, повертаючись тим шляхом, яким прийшли. У мене боліли очі від того, що пильно вдивлявся у темряву. Коли я проходив повз перегородку зі статуями, щось мене збентежило. Я був уже далеко, перш ніж до мене дійшло: зазвичай там стояли три статуї — святого апостола Йоана, нашого Господа і Богородиці. Однак зараз була і четверта.