Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Тоді мені, можливо, доведеться зректися тебе, — тихо відповів я. — Клянуся Богом, я не хотів би, та не можу просити лорда Кромвеля прийняти назад чоловіка, одруженого зі служницею. Це було б неможливо.

Він не відповів. У глибині душі я знав: якщо дійде до найгіршого, навіть після того, що він сказав, то візьму його писарем; знайду йому з Еліс кімнату в Лондоні. Але я не хотів полегшувати йому життя. І глянув на нього так само холодно, як і він.

— Спакуй мені торбу, — коротко наказав я. — І сідлай Канцлера. Думаю, дорога доволі чиста, щоб добратися верхи до міста. Зараз я зустрінуся з пріором, а тоді поїду до Лондона.

Я пішов геть. Я був би не проти взятися за пріора Мортимуса в присутності Марка, однак після того, що сталося, нам було краще розійтися.


Старійшини все ще перебували в кабінеті Ґабріеля, такими пригніченими я їх раніше не бачив. Мене вразило, які вони відірвані один від одного: абат у своїй дедалі вразливішій пихатості, самотній аскет Ґай, пріор і скарбник, які керували монастирем, а проте, як я знову відчув, не друзі. Оце й усе духовне братство.

— Хочу вам сказати, браття, що від’їжджаю до Лондона. Мені потрібно доповісти про справи лорду Кромвелю. А повернуся приблизно за п’ять днів, і до того часу Марк Поер буде моїм заступником.

— Як ви зможете дістатися туди і назад за п’ять днів? — запитав пріор Мортимус. — Кажуть, ці сніги сягають аж до Брістоля.

— Я попливу човном.

— Що ви обговорюватимете з лордом Кромвелем? — нервово спитав абат Фабіан.

— Приватні справи. Також варто повідомити, як помер брат Ґабріель. І я вирішив, що тіло Орфан Стоунґарден слід передати добродійці Стамп для поховання. Будь ласка, подбайте про це.

— Але тоді місто дізнається, що вона тут померла. — Абат насупився, наче силився щось розгадати.

— Так. Зараз стан справ погіршився, щоб тримати їх у таємниці.

Він підняв голову і глянув на мене з відтінком набутої роками гордовитості.

— Я протестую, комісаре Шардлейку. Звичайно, таке питання, яке стосується усієї братії, слід було обговорити спочатку зі мною як абатом.

— Ті дні минули, мілорде, — коротко сказав я. — Тепер ви всі можете йти, крім пріора Мортимуса.

Усі вийшли, по дорозі абат кинув на мене порожній, спантеличений погляд. Я склав руки на грудях і повернувся лицем до пріора. Сам не знаю звідки зібрав рештки душевної енергії.

— Я довго розмірковував, брате, хто міг би знати, що я прийду до церкви. Ви були там, біля ставка, коли я сказав своєму помічнику.

Він здивовано засміявся.

— Я вже пішов.

Я уважно роздивлявся його, але бачив лише сердите здивування.

— Так, уже пішли. Тоді той, хто штовхнув камінь, мене зовсім не підстерігав, а мав іншу мету. У кого могла бути причина підніматися туди?

— Ні в кого, доки не буде узгоджено робіт.

— Я хотів би, щоб ви провели мене до доріжки, аби ще раз глянути.

Я згадав про зниклу реліквію, золото, яке мало бути десь заховане, якщо я мав рацію щодо продажу землі. Чи могло це все бути десь там, нагорі, тому вбивця стояв на доріжці?

— Як бажаєте, комісаре.

Я підійшов до сходів і знову почав підніматися. Моє серце застугоніло, коли ми ступили на доріжку. Унизу служки все ще прибирали, витискаючи почервонілі швабри у відра з водою. Ось усе, що залишається від чоловіка. Мене раптово знудило, і я схопився за поручні.

— З вами все гаразд?

Пріор Мортимус стояв за кілька кроків осторонь. Мені раптом спало на думку, що якщо пріор вирішить схопити мене, то він сильніший, — слід було взяти із собою Марка. Я відмахнувся від нього.

— Так. Ідемо далі.

Я подивився на купку інструментів, де раніше були камінні блоки, робочий кошик, підвішений на мотузках.

— Скільки часу минуло, відколи тут виконувались якісь роботи?

— Мотузки і кошик підняли два місяці тому, щоб робітники змогли дістатися до статуї, яка була в дуже поганому стані, щоб зняти її та оглянути тріщину. Цей кошик, підвішений до стіни і вежі за допомогою рухомих мотузок, є геніальним пристосуванням; його придумав каменяр. Роботи тільки почалися, як брат Едвіг наказав їх припинити; він мав рацію, Ґабріелеві не слід було їх починати до затвердження програми. Потім він зволікав, щоб показати Ґабріелю, хто головний.

Я подивився на плетиво з мотузок.

— Небезпечне завдання.

Він знизав плечима.

— Риштування було б безпечніше, але ви можете собі уявити, що скарбник затверджує вартість?

— Вам не подобається брат Едвіг, — недбало зауважив я.

— Він, як товстий маленький тхір, вишукує пенні скрізь, де може.

— Часто він радиться з вами щодо фінансів монастиря?

Я уважно дивився на нього, проте він недбало знизав плечима.

— Він не радиться ні з ким, окрім превелебного абата, хоча марнує мій час і час інших монахів, вимагаючи звітуватися до останнього фартингу.

— Розумію. — Я відвернувся і глянув на дзвіницю. — Як дістатися до дзвонів?

— З першого поверху ведуть ще одні сходи. Я можу провести вас, якщо бажаєте. Сумніваюся, що тепер роботи продовжать. Ґабріель погубив цю справу, вбивши себе.

Я здивовано підвів брови.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив