Метью Шардлейк. Розгін

Яким полегшенням було знову опинитися в лондонській юрбі; просто бути ще одним невідомим джентльменом, не в тому осередку страху і ненависті. Вигляд мого дому втішив моє зболене серце, як і гостинність Джоан. На моє повернення вона не сподівалася і мала на вечерю лише стару виварену курку, але я був радий знову сидіти за своїм столом. Потім пішов спати, бо в Лондоні мав тільки один повний день і багато справ.

Я виїхав з дому рано-вранці, ще до сходу зимового сонця, старою кобилою, яку ми тримали біля будинку. Коли я прибув, в освітленому свічками офісі Кромвеля у Вестмінстері вже кипіла діяльність. Я сказав головному клерку Ґрею, що мені потрібна термінова зустріч. Він стиснув губи і глянув у бік кабінету Кромвеля.

— У нього герцог Норфолкський.

Я здивовано підвів брови. Герцог був лідером антиреформістської фракції при дворі, запеклим ворогом Кромвеля і пихатим аристократом; я здивувався, що він зволив відвідати Кромвеля в його кабінеті.

— Однак це терміново. Чи не могли б ви передати йому, що мені треба зустрітися з ним сьогодні.

Він зміряв мене зацікавленим поглядом.

— Мілорде Шардлейку, з вами все гаразд? Ви маєте дуже втомлений вигляд.

— Цілком. Але мені треба побачити лорда Кромвеля. Скажіть йому, що я чекатиму на нього скільки треба.

Ґрей знав, що я не турбуватиму його господаря без причини. Він нервово постукав у двері й увійшов, повернувшись за кілька хвилин, щоб сказати мені, що лорд Кромвель зустріне мене об одинадцятій у своєму будинку в Степні. Мені хотілось би піти до суду, довідатись, які новини є серед адвокатів, і заспокоїти себе знайомими сценами, проте інші справи потребували уваги. Я поправив меч і поскакав крізь рожевий крижаний світанок до Лондонського Тауера.

Спочатку я думав навідатися до гільдії мечників, але всі гільдії оточили себе горами паперів, уміст яких вони охороняли в ревній таємниці, і на те, щоб дістати від них інформацію, можна витратити цілий день. Кілька місяців тому на одному прийомі я зустрів зброяра з Тауера, чоловіка на ім’я Олднолл, і згадав, що він має репутацію найбільшого знавця зброї в Англії. Він також був людиною Кромвеля. Завдяки листу про призначення комісаром, я мав доступ до Тауера і вже проходив через ворота під навислим масивом Лондонської стіни. Я перетнув замерзлий рів через міст і ступив у велику фортецю, корпус Білої вежі височів над меншими будівлями довкола неї. Мені ніколи не подобався Тауер; я завжди згадував тих, хто перетнув той рів і ніколи не вийшов живим.

Леви в Королівському звіринці завивали й ревіли, вимагаючи сніданку, і я спостерігав, як двоє наглядачів у червоно-золотих пальтах снували по засніженому Тауер-Ґріну, несучи для них великі відра з тельбухами. Я здригнувся, згадавши свою зустріч із собаками. Залишивши шкапу в стайні, піднявся східцями на Вайт-Тауер. У Великій залі товклися солдати й чиновники, і я побачив двох охоронців, які тягнули божевільного на вигляд старого в роздертій сорочці до сходів, що вели до підземель. Я показав свій лист сержанту, і він провів мене до кабінету Олднолла.

Зброяр був похмурим солдатом із суворим обличчям. Він підвів очі від купи паперу, яку насуплено розглядав, і наказав мені сісти.

— Божі рани, шановний Шардлейку, скільки в нас сьогодні паперової роботи. Сподіваюся, ви не принесли мені ще більше паперів.

— Ні, шановний Олднолле, я прийшов, щоб потурбувати ваші мізки, якщо можна. За дорученням лорда Кромвеля.

Він уважно глянув на мене.

— Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти вам. У вас напружений вигляд, сер, хочу вам сказати.

— Так, усі це кажуть. І вони мають рацію. Мені потрібно знати, хто виготовив оце.

Я оголив меч й обережно подав йому. Він нахилився, щоб роздивитися клеймо майстра, кинув на мене здивований погляд, тоді придивився уважніше.

— Де ви його знайшли?

— У монастирському ставку.

Він підійшов до дверей і обережно їх зачинив, перш ніж покласти меч на стіл.

— Ви знаєте, хто його виготовив? — запитав я.

— Ах, так.

— Він живий?

Олднолл похитав головою.

— Півтора року як мертвий.

— Мені потрібно знати все, що ви можете розказати, про цей меч. Для початку, що означають ці літери і символи.

Він глибоко вдихнув.

— Бачите маленький замок, вибитий ось тут? Це означає, що майстер навчався у Толедо, в Іспанії.

Мої очі розширились.

— Отже, власником буде іспанець?

Він похитав головою.

— Не обов’язково. Багато іноземців їдуть вивчати зброярство в Толедо.

— Зокрема й англійці?

— До церковних реформ. Англійців тепер не радо зустрічають в Іспанії. Але раніше — так. Ті, хто навчався в Толедо, зазвичай ставлять мавританську фортецю Алькасар як клеймо на мечі, коли вступають до гільдії. Саме так і вчинив цей чоловік. Це його ініціали.

— Д. С.

— Так. — Він уважно подивився на мене. — Джон Смітон.

— Божа плоть! Родич Марка Смітона, коханця королеви Анни?

— Його батько. Я був із ним знайомий. Саме цей меч він виготовив, щоб вступити до гільдії. Тисяча п’ятсот сьомий, приблизно така дата.

— Я не знав, що батько Смітона виготовляв мечі.