Метью Шардлейк. Розгін

Я поклав меч на стіл, де лежала ілюстрована копія Біблії англійською, розкрита на зображенні Содома і Гоморри, охоплених полум’ям. Я розповів йому про все, що сталося: про смерть Саймона і Ґабріеля та знайдене тіло Орфан Стоунґарден, пропозицію абата здатися, мої підозри щодо продажу землі та, нарешті, про лист Джерома, який передав йому. За винятком того часу, коли лорд Кромвель читав, він увесь час пильно дивився на мене. Коли я закінчив, він фиркнув.

— Святі Божі рани, це хаос, гірший за Бедлам. Сподіваюся, коли ви повернетеся, той ваш хлопець ще буде живий, — брутально додав він. — Я витратив багато часу, умовляючи Річа прийняти його назад; даремне марнування.

— Я подумав, що мушу вам доповісти, мілорде. Особливо, коли знайшов того листа.

Він буркнув.

— Вони мали б нагадати мені, що там є той картузіанець, Ґрей їх вислухає. З братом Джеромом розберуться. Але мене не хвилюють листи до Едварда Сеймура. Тепер, коли королева мертва, уся родина Сеймурів сподівається на мою прихильність. — Він нахилився вперед. — Проте ці нерозкриті смерті мене турбують. Вони не повинні зараз виходити на яв, я не хочу, щоб зірвалися мої майбутні переговори. Льюїський монастир готовий здатися.

— Вони поступилися?

— Мені вчора повідомили; капітуляція буде підписана цього тижня. Ось з якого приводу я зустрічався з Норфолком, ми хочемо розділити їхні землі між собою. Загалом король погодився.

— Це мають бути гарні землі.

— Так і є. Їхні маєтки в Сассексі відійдуть мені, а ті, що в Норфолку, — герцогу. Бажання володіти землями швидко змушує давніх ворогів сісти за стіл переговорів. — Він різко засміявся. — Я поселю свого сина Ґреґорі в чудовому будинку абата, зроблю землевласником. — Він зробив паузу, і холод у його погляді повернувся. — Ви хотіли відволікти мене, Метью, покращити мені настрій.

— Ні, сер. Я знаю, що розслідування йде повільно, але це найважча і найнебезпечніша головоломка за все моє життя…

— Яке значення цього меча?

Я розповів йому про те, як знайшов меч, і про свою розмову з Олдноллом. Він насупив брови.

— Марк Смітон. Я не думав, що він один із тих, хто створює проблеми з того світу. — Лорд Кромвель обійшов довкола столу і взяв у руки меч. — Гарна зброя, хотів би я мати таку, коли служив в Італії замолоду.

— Між вбивствами і Смітоном має існувати якийсь зв’язок.

— Один я вже бачу, — сказав він. — Принаймні зв’язок зі смертю Синґлтона. Помста. — Він хвилю подумав, потім обернувся і пильно подивився на мене. — Про це не можна нікому розповідати.

— Клянуся честю.

Він відклав меч і заходив туди-сюди, склавши руки за спиною. Його чорна мантія роздувалася навколо колін.

— Коли торік король обернувся проти Анни Болейн, мені довелося діяти швидко. Я був пов’язаний із нею з самого початку, і папістська фракція домагалася б мого падіння разом із нею. Король почав прислухатися до них. Тож саме я мав допомогти йому позбутися королеви. Розумієте?

— Так. Так, розумію.

— Я переконав його, що вона перелюбниця, а це означало, що її можуть стратити за зраду, не вплутуючи в це релігію. Проте для цього були потрібні докази і відкритий суд.

Я стояв і мовчки дивився на нього.

— Я взяв кількох своїх найвідданіших людей і кожному призначив друга королеви, якого я вибрав, — Норріса, Вестона, Бреретона, її брата Рочфорда, — і Смітона. Їхнім завданням було вибити або зізнання, або щось таке, що було б схоже на доказ того, що вони спали з нею. Синґлтон був тим, кому я доручив узятися за Марка Смітона.

— Він вигадав проти нього справу?

— Здавалося, що Смітона найлегше змусити до зізнання; він був просто хлопчиком. Так і сталося, він зізнався в перелюбі після перших тортур на дибі в Тауері. Тій самій, яку я застосував до того картузіанця, який, мабуть, справді зустрічався з ним, бо все, що він повідомив про Смітона, — правда. — Коли він продовжив, його тон був замисленим, сухим. — І одним із відвідувачів, яких картузіанець бачив у камері того вечора, був сам Синґлтон. Я послав його простежити за тим, щоб у своїй промові з ешафоту (є така традиція, якої слід позбутися) хлопець не відмовився від свого зізнання. Йому нагадали: якщо він скаже щось зайве, постраждає його батько.

Я витріщився на свого господаря.

— Отож те, що люди казали, було правдою? Королева Анна й обвинувачені разом із нею були невинними?

Він обернувся до мене. Різке світло впало на його обличчя і неначе вибілило очі, що дивилися на мене з-під насуплених брів, позбавивши їх тепла.

— Звісно, вони були невинними. Ніхто не має права говорити, але про це знає весь світ, знали присяжні на суді. Навіть король майже знав, хоча не міг зізнатися в цьому самому собі, дошкуляючи своєму чистому сумлінню. Божа смерть, Метью, ви надто довірливі як для адвоката. Ви наївно вірите в Реформу, та вам бракує вогню. Краще мати вогонь без наївності, як я.

— Я вірив, що звинувачення правдиві. Так часто я це говорив.

— Ліпше робити те, що і більшість з цього приводу, і тримати язик за зубами.

— Можливо, я знав, у глибині душі, — тихо сказав я. — Якоїсь частини мого єства Бог не сягнув.