Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Кромвель нетерпляче подивився на мене, його обличчя виражало роздратування.

— Отже, Синґлтона вбили з помсти, — сказав я нарешті. — Хтось убив його так само, як стратили Анну Болейн. Але хто?

Мені спала на гадку думка.

— Хто був другим відвідувачем Смітона? Джером згадував, що священник приходив сповідати його і двох інших.

— Я накажу переглянути документи Синґлтона, подивлюся, яка в них є інформація про родину Смітона. Надішлю їх вам додому впродовж двох годин. Тим часом сходіть до будинку старого Смітона, це гарна ідея. Ви повертаєтеся до Скарнсі завтра?

— Так, судно відчалює перед світанком.

— Якщо знайдете щось перед від’їздом, надішліть інформацію мені. І, Метью…

— Так, мілорде.

Він вийшов із сонячного світла, лютий гнів і влада повернулися в його погляд.

— Обов’язково знайдіть убивцю. Я занадто довго приховував це від короля. Коли скажу йому про злочин, мушу відразу назвати ім’я вбивці. І дістаньте печатку абата після тієї капітуляції. Гадаю, принаймні в тому ви чогось досягли.

— Так, мілорде. — Я задумався. — Коли монастир капітулює, що з ним буде?

Він похмуро всміхнувся.

— Те саме, що з усіма. Абат і монахи отримають пенсії. Служкам доведеться перебуватися — і так правильно, жадібні телепні. Що стосується будівель — скажу вам, що я запланував для Льюїса. Я посилаю туди майстра зі знесення; накажу, щоб він зрівняв із землею церкву й монастирські будівлі. І коли всі монастирські землі будуть в руках короля і ми здамо їх в оренду, я додам до кожної орендної угоди пункт про те, що орендар мусить знести всі монастирські будівлі. Навіть якщо вони просто знімуть свинець із дахів і дозволять місцевим жителям розібрати камінь для будівництва, результат буде той самий. Від не одного століття їхнього фіглярства не залишиться жодного сліду, лише кілька руїн, що нагадуватимуть людям про владу короля.

— Там є кілька чудових будівель.

— Джентльмен не може жити в церкві, — нетерпляче сказав Кромвель. Очі його прищурились. — Ви ж не стали папістом, правда, Метью Шардлейку?

— Ніколи, — відповів я.

— Тоді йдіть. І не підведіть мене цього разу. Пам’ятайте: я можу збудувати бізнес адвоката, але також можу його зруйнувати.

Він знову кинув на мене свій бичачий погляд.

— Я не підведу, мілорде.

Я взяв меч і вийшов.

Розділ двадцять восьмий

Я покинув Вестмінстер у сум’ятті думок. Пригадав прізвища всіх у монастирі, намагаючись знайти можливий зв’язок із родиною Смітонів. Чи міг Джон Смітон познайомитися з братом Ґаєм в Іспанії тридцять років тому? Якби він був підмайстром, тоді він і ключар були б одного віку.

Увесь час, коли я прокручував у голові ці думки, моє серце наповнювалося похмурим, свинцевим почуттям. Я вважав, що Томас Кромвель був неспроможний на нехристиянські вчинки, які йому приписували через падіння Анни Болейн. А тепер він мимохіть визнав, що вони правдиві. І не Кромвель втягнув мене в хибну віру; я зробив це сам.

Кінь повільно пробирався по крижаній колії, та на півдорозі по Фліт-стріт зупинився і стривожено кивнув головою. Трохи попереду, перегородивши дорогу, зібрався натовп. Окинувши їх поглядом, я побачив двох констеблів, які боролися з молодим підмайстром. Він чинив запеклий опір, надривно кричав на своїх викрадачів.

— Ви — сили Вавилону, ви захоплюєте обраних Божих дітей! Але праведний переможе, могутній буде повалений!

Охоронці зв’язали йому руки за спиною і потягнули геть, все ще кóпаючи. Дехто з натовпу свистів йому вслід, інші вигукували слова підтримки.

— Тримайся, брате! Обрані Господом переможуть!

Я почув голос ще одного вершника поруч і, обернувшись, побачив сардонічні риси обличчя Пеппера, колеги-адвоката, якого зустрів того дня, коли вирушив на місію до Скарнсі.

— О, Шардлейк! — приязно гукнув він. — Отже, схопили ще одного палкого євангеліста. Судячи з криків — анабаптиста. Знаєте, вони захопили б усе наше майно!

— Чи тепер відбувається полювання на проповідників-самозванців? Мене знову не було в Лондоні.

— У Лондоні почалися розмови про анабаптистів, король наказав схопити всіх підозрюваних. Спалить кількох, ну і добре. Вони небезпечніші за папістів.

— Тепер ніде не є безпечно.

— Кромвель скористався нагодою, щоб провести тотальну облаву. Головорізи, шахраї, проповідники-самозванці — усі ховаються у своїх собачих норах у цю жахливу погоду, і він їх витягує. У відповідний момент. Пам’ятаєте ту стару жінку з балакучим птахом, яку ми з вами бачили?

— Ага. Здається, було багато років тому.

— Виявилося, ви мали рацію; птах просто повторює завчені слова. До Лондона привезли два судна цих пернатих, у Сіті тільки й мови про них, кожен містянин хоче мати таку істоту. Стареньку звинуватили в шахрайстві, мабуть, її невдовзі відшмагають. Де ви пропадали? Сиділи біля свого вогнища в цей мороз?

— Ні, Пеппере, я був за містом, знову справа лорда Кромвеля.

— Я чув, він уже шукає нову наречену для короля, — сказав він, сподіваючись почути якісь плітки. — Ширяться чутки про шлюб із принцесою з німецьких династій — Гессенської чи Клевської. Це зблизить нас із лютеранами.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив