Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Жалюгідна сцена в будинку переслідувала мене, тож повернутися думками до того, що я довідався, стало полегшенням. У цьому не було жодного сенсу. Людина, яка успадкувала меч, єдина людина з сімейним мотивом помсти, — стара жінка? У монастирі не було жодної жінки віком понад п’ятдесят, за винятком двох старих служниць, високих худющих старих карг, які не відповідали опису молодого чоловіка. Єдина людина з такою зовнішністю, з якою я познайомився під час перебування в Скарнсі, була добродійка Стамп. І жодна маленька стара не змогла б завдати того удару. Але папери Синґлтона стверджували, що родичів чоловічої статі не було. Я похитав головою.

Я зауважив, що через занепокоєння відпустив кобилу блукати, і та прямувала до річки. Мені ще не хотілося йти додому, і я дозволив кобилі взяти ініціативу на себе. Я вдихнув повітря. Чи це була моя уява, чи справді нарешті теплішало?

Я проминув табір на засніженому пустищі, де група безробітних чоловіків зробила собі стоянку. Ймовірно, вони прибули сюди з надією знайти випадкову роботу на доках; вони збудували накриття з плавника і мішковини і тепер сиділи, згорблені, навколо багаття, зиркнувши на мене неприязно, коли я проїжджав повз них. Худий жовтий дворняга вибіг із табору й загавкав на кобилу. Вона хитнула головою і заіржала, і один із чоловіків відкликав собаку. Я швидко поїхав геть, погладжуючи кобилу, доки вона не заспокоїлась.

Ми опустилися до берега річки, де причалювали човни, і робітники метушилися, розвантажуючи їх. Один чи два мали такі темні обличчя, як і брат Ґай. Я зупинив кобилу. Прямо попереду біля набережної стояла велика океанічна карака, її квадратний ніс прикрашений непристойно усміхненою голою русалкою. Чоловіки витягували з трюму ящики і коробки. Я задумався, з якого далекого краю круглої земної кулі вони прибули. Дивлячись на високі щогли і сітку такелажу, з подивом зауважив туман, що клубочився довкола «воронячого гнізда». Тепер я бачив, що завитки туману пливуть угору, по річці, і відчув виразно тепліше повітря.

Кобила знову виявила ознаки занепокоєння, я розвернувся і вулицею зі складськими приміщеннями повільно попрямував назад до Сіті. Тоді зупинився. З одного з дерев’яних будинків долинав неймовірний шум; вереск і крики, і безліч голосів незнайомими мовами. Було дивно чути ці неземні звуки в туманному повітрі. Охоплений цікавістю, я прив’язав кобилу до стовпа і пішов до складського приміщення, з якого доносився різкий запах.

З відчинених дверей постала жахлива картина. На складі було повно птахів у трьох великих залізних клітках, кожна заввишки як людина. Це були такі птахи, як у старої жінки, про яких мені нагадав Пеппер. Сотні птахів, різного розміру та незліченних кольорів: червоні й зелені, золотисті, голубі та жовті. Птахи були в жалюгідному стані: у всіх підрізані крила, у деяких — аж до кісток, до того ж неакуратно, тому незагоєні рани вкрилися виразками; багато птахів були явно хворі — половина пір’я вилізла, тіло вкрите струпами, очі загноєні. На кожного птаха, який чіплявся кігтями за стінки клітки, припадав ще один, який лежав мертвий на підлозі серед величезних куп порохнявого посліду. Найгіршим був їхній вереск; деякі бідолашні просто видавали різкі жалібні крики, ніби благаючи припинити їхні страждання, а другі знову і знову вигукували різними мовами. Я розчув слова латинською, англійською, іншими мовами, яких не розумів. Двоє з них, догори ногами чіпляючись за ґрати, верещали один на одного: один птах раз у раз кричав «Попутного вітру», а інший відповідав «Maria, mater dolorosa» з акцентом девонця.

Я стояв, приголомшений жахливим видовищем, аж доки мене не смикнула за плече груба рука. Тоді обернувся і побачив моряка, одягненого в засмальцьовану куртку, який підозріло дивився на мене.

— Що вас сюди привело? — різко запитав він. — Якщо ви прийшли торгувати, вам треба йти до кімнат містера Фолда.

— Ні… ні, я проходив поблизу, почув шум, і мені стало цікаво, що це таке.

Він широко всміхнувся.

— Вавилонська вежа, еге ж, сер? Одержимі духами голоси, які говорять різними мовами? Ні, просто цих птахів усі дворяни тепер хочуть як забавки.

— Вони в жалюгідному стані.

— Там, звідки вони прибули, таких птахів є безліч. Якась частина завжди гине в дорозі. Ще більше загине від холоду, це слабкі створіння. Зате гарні, хіба ні?

— Звідки ви їх привезли?

— Острів Мадейра. Там є португальський купець, він зрозумів, що в Європі на них є попит. Мусите побачити дещо з того, що він купує та продає, сер; він доставляє судна африканців як рабів для бразильських колоністів. — Він засміявся, зблиснувши золотими зубами.

У мене з’явилося відчайдушне бажання втекти від холодного, смердючого повітря складського приміщення. Я попросив вибачення і поїхав геть. Різкі крики птахів, їхня дивовижна подібність до людської мови наздоганяли мене розбитою вулицею.


Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив