Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Перетнувши міську стіну, я повернувся до Лондона, який раптово став сірим і туманним, наповненим шумом води, що скрапувала з бурульок, які танули, на карнизи будинків. Я зупинив кобилу біля церкви. Зазвичай я відвідував церкву принаймні раз на тиждень, але тепер не був на службі більш ніж десять днів. Я потребував духовної розради; тож спішився і зайшов усередину.

То була одна з тих багатих церков Сіті, яких відвідували купці. Сьогодні багато лондонських купців стали реформаторами, і тому свічок не було. Постаті святих на хресній перегородці були зафарбовані й замінені на біблійний вірш:

«Знає Господь, як благочестивих визволити від спокус, а неправедних зберегти до дня суду, щоб покарати».

Церква була порожня. Я зайшов за перегородку. Вівтар був без прикрас, дискос і чаша стояли на простому столі без оздоблення. Примірник нової Біблії був прикутий ланцюжком до катедри. Я сів на лавку, заспокоєний цим знайомим оточенням, повністю протилежним до Скарнсі.

Але не всі ознаки давніх традицій зникли.

З місця, де я сидів, міг розгледіти гробницю минулого століття. Там стояли два кам’яні гроби, один над одним. На верхньому ярусі було зображення багатого купця в чудовому вбранні, товстого і бородатого. На нижньому — висохлого трупа в тому самому одязі, що перетворилося на лахміття, з написом: «Таким я є тепер, таким я був колись; яким я є тепер, таким будеш ти».

Дивлячись на кам’яний труп, я раптом побачив розкладене тіло Орфан, що піднімалося з води, а потім — хворих рахітичних дітей у будинку Смітона. Мене раптово охопило хворобливе відчуття, що наша революція лише змінить імена голодних дітей — з імен святих на Страх Божий і Завзяття. Я подумав, як Кромвель мимохіть згадав про створення підроблених доказів, якими заганяв невинних людей до смерті, і як Марк розповідав про жадібних прохачів, які приходять до Палати, щоб отримати монастирські землі. Цей новий світ не був християнською спільнотою і ніколи нею не буде. Насправді він був не кращий за старий, також керувався владою і марнославством. Я пригадав, як яскраві, кульгаючі птахи бездумно верещали один на одного, і це здалося мені зображенням самого королівського двору, де папісти й реформатори пурхали і гомоніли, борючись за владу. І через свою навмисну сліпоту я відмовився бачити те, що було перед самими очима. Як люди бояться хаосу цього світу, подумав я, і безодні вічності в потойбічні. Тож ми створюємо шаблони, щоб пояснити його жахливі таємниці й переконати себе, що ми в безпеці в цьому світі й у загробному житті.

І тоді зрозумів, що обмежене попереднє мислення засліпило мене від істини того, що сталося в Скарнсі. Я прив’язався до павутини припущень про влаштованість цього світу, але одне з них прибрав, і немовби дзеркало з прозорого скла стало кривим. Моя щелепа мимоволі опустилася. Я зрозумів, хто і чому вбив Синґлтона, і після цього кроку все стало на свої місця. І раптом збагнув, що в мене мало часу. Ще кілька хвилин я сидів із роззявленим ротом, важко дихаючи. Тоді підвівся і, осідлавши кобилу, якомога швидше поскакав туди, де, як припускав, містилася остання частина головоломки, — до Тауера.


Коли я знову переїхав через рів, уже стемніло, і Тауер-Ґрін був освітлений палаючими факелами. Я мало не вбіг у Велику залу й попрямував до кабінету Олднолла. Він усе ще був там, ретельно переписуючи інформацію з одного документа в інший.

— Мілорде Шардлейку! Вірю, що у вас був продуктивний день. Принаймні більше, ніж у мене.

— Мені треба терміново поговорити з тюремником, який відповідає за темницю. Ви можете відвести мене прямо туди? Я не маю часу тинятися в пошуках.

З мого обличчя він відчитав важливість справи.

— Я негайно вас відведу.

Він узяв велику зв’язку ключів і повів мене, прихопивши смолоскип, коли проходив повз солдата. Коли ми йшли через Велику залу, він запитав, чи я коли-небудь був у темницях.

— Ніколи, радий сказати.

— Це похмурі місця. І ще ніколи я не бачив їх більше наповненими.

— Так. Цікаво, куди ми йдемо.

— У країну, переповнену безбожними злочинами, ось куди. Папістами і божевільними євангелістами. Їх усіх треба повісити.

Він повів мене вниз вузькими гвинтовими сходами. Повітря зробилося різким від вологи. Стіни вкривав зелений слиз, жирні краплі води стікали по ньому, наче піт. Тепер ми спустилися нижче від рівня річки. Унизу були залізні ворота, через які я побачив освітлену смолоскипами підземну кімнату, де невелика група чоловіків стояла довкола закиданого паперами столу. До нас підійшов охоронець у тауерській лівреї, і Олднолл звернувся до нього крізь ґрати.

— Тут у мене є один із комісарів головного вікарія, йому потрібно негайно зустрітися з головним тюремником Годжесом.

Вартовий відчинив ворота.

— Ось там, сер. У нього дуже багато роботи; сьогодні ми взяли надто багато анабаптистів.

Він провів нас до столу, де стояв високий худий чоловік, перевіряючи папери з іншим охоронцем. З обох боків кімнати розташовувалися важкі дерев’яні двері із заґратованими вікнами, з одного з яких гучний голос викрикував вірші з Біблії.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив