Метью Шардлейк. Розгін

— Чи відбулися ще якісь події в монастирі? — запитав я, щойно двері зачинилися.

— Ні, сер.

— З усіма все гаразд?

— Наскільки мені відомо. Але я маю новини про продажі землі.

Він потягнувся до столу і витягнув акт передачі на пергаменті. Я уважно роздивився вишукану каліграфію, чіткий відбиток монастирської печатки з червоного воску внизу сторінки. Згідно з документом сер Едвард Вентворт отримував велику ділянку орної землі на іншій стороні Дайнса за сто фунтів.

— Це дуже дешево, — сказав Копінґер. — Ділянка чимала.

— Про це немає записів у бухгалтерських книгах, які я бачив.

— Отже, маєте шахраїв, сер. — Він щасливо всміхнувся. — Зрештою я сам пішов до сера Едварда і взяв із собою констебля. Це його налякало, нагадавши, що я маю право арештовувати, попри всю його пихатість. За пів години він віддав документ, почав скиглити, що добросовісно все купив.

— З ким він домовлявся в монастирі?

— На мою думку, його управитель мав справу зі скарбником. Ви знаєте, що Едвіг контролює там усе, що стосується грошей.

— Однак абат мав би скріпити документ печаткою. Або хтось інший.

— Так. І, сер, частиною домовленості було те, що продаж певний час залишався в таємниці, орендарі, як завжди, перераховували орендну плату управителю монастиря, а той передавав їх серу Едварду.

— Таємна передача майна не є сама собою незаконною. Але її приховування від королівських аудиторів таким є. — Я згорнув пергамент і поклав його в сумку. — Добра робота. Дякую вам. Шукайте інформацію надалі та поки що нічого нікому не розповідайте.

— Я наказав Вентворту тримати мій візит у таємниці, інакше матиме проблеми з лордом Кромвелем. Він нічого не розкаже.

— Добре. Я діятиму найближчим часом, спочатку дочекаюся інформації з Лондона.

Він кашлянув.

— Поки ви тут, сер, добродійка Стамп розпитувала про вас. Я сказав їй, що ви маєте повернутися сьогодні ввечері, і після обіду вона всілася на моїй кухні. Вона не зрушить з місця, доки вас не побачить.

— Дуже добре, я можу приділити їй кілька хвилин. До речі, яка підмога є у вашому розпорядженні?

— Мій констебль, його помічник і три мої інформатори. Але в місті є хороші реформатори, яких я міг би скликати в разі потреби. — Він пильно глянув на мене. — Ви чекаєте біди?

— Сподіваюсь, що ні. Однак я очікую, що невдовзі будуть арешти. Можливо, ви могли б подбати, щоб ваші люди були на місці. І міська в’язниця готова прийняти в’язнів.

Він кивнув, усміхаючись.

— Буду радий побачити там кількох монахів. І, сер, — він кинув на мене багатозначний погляд, — коли ця справа закінчиться, ви відрекомендуєте мене лорду Кромвелю за мою допомогу? Я маю сина, який майже достатньо виріс, щоб поїхати до Лондона.

Я криво всміхнувся.

— Боюся, моя рекомендація зараз матиме невелику вагу.

— О.

Він здавався спантеличеним.

— А тепер, чи можна побачити добродійку Стамп?

— Ви не проти зустрітися з нею на кухні? Я не хочу її брудних черевиків на цьому килимі.

Він повів мене на кухню, де сиділа наглядачка з кухлем елю. Копінґер вигнав двох допитливих кухарок і залишив мене з нею. Стара жінка відразу заговорила по суті.

— Вибачте, що забираю ваш час, сер, але хочу попросити про послугу. Два дні тому ми поховали Орфан на церковному подвір'ї.

— Я радий, що її бідолашне тіло нарешті знайшло упокій.

— Я сама заплатила за морг, а на надгробок не маю грошей. Я бачила, сер, ви переймаєтеся тим, що з нею зробили, і подумала… шилінг, сер, коштує дешева надгробна плита.

— А дорога?

— Два, сер. Я домовлюся, щоб вам надіслали розписку про отримання.

Я відрахував два шилінги.

— Ця місія зводиться для мене до пожертвувань, — сумно сказав я, — але вона мусить мати гарний надгробок. Проте за меси я не платитиму.

Вона пирхнула.

— Орфан не потрібні меси, я плюю на меси за мертвих. Вона вже спасенна з Богом.

— Ви говорите як реформатор, добродійко.

— Так, сер, і горджуся тим.

— До речі, — недбало додав я, — ви коли-небудь були в Лондоні?

Вона спантеличено глянула на мене.

— Ні, сер. Одного разу я заїхала аж до Вінчелсі.

— Не маєте родичів у Лондоні?

— Усі мої родичі живуть неподалік.

Я кивнув.

— Так я і думав. Не хвилюйтеся, добродійко.

Я відправив її геть і швидко попрощався з Копінґером, який набагато менше виявляв завзяття тепер, коли почув, що я втратив прихильність Кромвеля. Тоді забрав Канцлера в конюха і туманною стежкою поїхав назад до монастиря.

Повільно пробираючись у темряві, я відчув, що стає дедалі тепліше. Канцлер ступав обережно, бо стежка була слизькою від талого снігу. Навколо я чув крапання та дзюрчання талої води, що збігала в болото. Невдовзі я зліз із коня і повів його: думка про те, що Канцлер може заблукати в цьому болоті в темряві була неприємною. Нарешті крізь туман вималювалися монастирський мур і вогні вартівні Баґґе. На мій стук охоронець швидко вийшов із факелом у руках.

— Ви повернулися, сер. У такий вечір, як сьогодні, небезпечно їздити.

— Я мусив поспішати. — Я провів Канцлера через ворота. — Чи вершник приніс мені повідомлення, Баґґе?

— Ні, сер, нічого не було.

— Прокляття. Я чекаю на чоловіка з Лондона. Якщо він приїде, негайно мене знайдіть. Удень чи вночі.