Метью Шардлейк. Розгін

Привітання Марка було коротким, очі холодні й уважні. Я майже не сумнівався, що за останні кілька днів він провів якомога більше часу з Еліс.

— Переглядаєш листування абата?

— Так, сер. Усе така рутина. — Він уважно роздивлявся мене. — Як ваші справи в Лондоні? Щось дізналися про меч?

— Деякі підказки. Я зробив ще кілька запитів і чекаю посланця з Лондона. Принаймні лорд Кромвель, здається, не переймається, що листи від Джерома дійдуть до Сеймурів. Але я чув, що Джером утік.

— Пріор з молодими монахами шукали де тільки можна. Учора я допомагав якийсь час, проте ми не знайшли жодного сліду. Пріор страшенно злий.

— Можу собі уявити. А звідки ці чутки про закриття монастирів?

— Очевидно, у таверні був чоловік із Льюїса, який розповів, що великий монастир розігнали.

— Кромвель сказав, що це мало статися. Мабуть, він посилає агентів по всій країні поширювати новини, щоб налякати інші монастирі. Але чутки — це останнє, що мені зараз потрібне. Мені доведеться заспокоювати абата, змусити його повірити, що Скарнсі має шанс продовжити існування, поки що.

Погляд Марка став ще холодніший; йому не подобалася брехня. Я згадав слова Джоан про те, що він занадто ідеалістичний для цього світу.

— Я отримав листа з дому, — сказав я йому. — Боюсь, урожай був поганий. Твій батько каже, що сподівається на закриття монастирів і що це додасть роботи Палаті.

Марк не відповів, лише глянув на мене холодним, нещасним поглядом.

— Я йду до абата, — сказав я йому. — Поки що залишайся тут.

Абат Фабіан сидів навпроти пріора за його столом. Вони мали такий вигляд, наче обговорювали щось уже довший час. Обличчя абата Фабіана було виснажене як ніколи; а обличчя пріора Мортимуса почервоніло від гніву. Вони обоє підвелися, коли я увійшов.

— Комісаре Шардлейку, сер, раді вашому поверненню, — сказав абат. — Чи була ваша подорож успішною?

— Тією мірою, що лорда Кромвеля не цікавлять листи, які міг надіслати Джером. Але я чув, що цей негідник утік.

— Я перевернув цілий монастир, шукаючи старого виродка, — сказав пріор Мортимус. — Не знаю, у яку діру він заліз, однак перелізти через стіну чи пройти повз Баґґе не міг. Він десь тут.

— Цікаво, що в нього на думці.

Абат похитав головою.

— Саме це ми обговорювали, сер. Можливо, він чекає нагоди, щоб утекти. Брат Ґай переконаний, що за станом здоров’я він не протримається довго на морозі, без їжі.

— А може, він чекає нагоди, щоб заподіяти комусь біду. Мені, наприклад.

— Молюся, щоб цього не сталося, — мовив абат.

— Я сказав Баґґе, що ніхто не має права залишати територію монастиря без мого дозволу найближчий день чи два. Подбайте, щоб сповістили всіх братів.

— Чому, сер?

— Запобіжний захід. Я чув, що з Льюїса дійшли чутки, і всі кажуть, що наступним буде Скарнсі.

— Ви самі мені це говорили, — зітхнувши, сказав абат.

Я схилив голову.

— З моїх розмов із лордом Кромвелем я зрозумів, що тепер немає нічого певного. Можливо, я поспішив.

Мене вкололо відчуття провини через брехню. Але це була необхідність. Я не хотів, щоб страх підштовхнув когось до необачної дії. Обличчя абата Фабіана засяяло, а в очах пріора зблиснула іскра надії.

— Тоді нас не закриють? — запитав абат. — Є надія?

— Скажімо так: розмови про розгін передчасні і їх слід уникати.

Абат нетерпляче нахилився вперед.

— Можливо, за вечерею мені варто звернутися до монахів. Вона почнеться за пів години. Я міг би сказати… що немає планів нас закривати? Це була б гарна ідея.

— Варто підготуватися з промовою, — сказав пріор.

— Так, звісно.

Абат потягнувся за пером і папером. Мої очі були прикуті до монастирської печатки, яка все ще лежала біля його ліктя.

— Скажіть мені, мілорде, чи зазвичай ви тримаєте двері цієї кімнати незамкненими?

Він підвів очі, здивований.

— Так.

— Хіба це мудро? Чи не міг хтось увійти сюди непоміченим і поставити печатку монастиря на будь-якому документі?

Він витріщився на мене, не розуміючи.

— Але тут завжди присутні служки. Нікому не дозволено просто заходити.

— Нікому?

— Нікому, крім монахів-старійшин.

— Звичайно. Тоді я покину вас. До вечері.

Я знову спостерігав, як монахи заходять до трапезної. І пригадав свій перший вечір; Саймон Велплей у гостроверхому ковпаку стоїть біля вікна й тремтить, а надворі падає сніг. Сьогодні ввечері крізь те вікно я бачив, як вода скрапує з крихітних бурульок, чорні плями в снігу, що тане, де рівчачки перетворюються на крихітні струмочки.

Сідаючи на свої місця за столами, монахи здавалися замкнутими, зсутуленими у своїх габітах. Вони кидали тривожні, ворожі погляди туди, де біля великої різьбленої катедри стояв я поруч з абатом. Коли Марк проходив повз мене до свого місця за столом, я схопив його за руку.

— Абат збирається виголосити промову про те, що король не братиме Скарнсі, — прошепотів я. — Це важливо. Тут є птах, якого я не хочу сполошити з його куща. Поки що ні.

— Я втомився від цього, — пробурмотів він.