Метью Шардлейк. Розгін

Я трохи постояв, дивлячись, як пріор Мортимус стукає у двері рахівничої контори. Я не міг вирішити: слідувати за ним чи йти до посланця. Раптом відчув, як у голові запаморочилося, маленькі цяточки затанцювали перед очима. Я глибоко вдихнув і повернувся до Баґґе, який зацікавлено дивився на мене.

— Ходімо, — сказав я і пішов назад до вартівні.

Розділ тридцять перший

Посланець сидів, гріючись біля вогню, у будиночку Баґґе. Незважаючи на болото, що обліпило його з голови до ніг, я впізнав у ньому молодого чоловіка, який доставляв листи в кабінет Кромвеля. Значить, головний вікарій уже знає, що сказав тюремник.

Він підвівся, трохи похитуючись від перевтоми, і вклонився.

— Мілорде Шардлейку?

Я кивнув, надто напружений, щоб говорити.

— Маю передати це вам особисто.

Він простягнув мені лист із печаткою Тауера. Я повернувся спиною до нього та Баґґе, зламав печатку і прочитав три рядки всередині. Усе так, як і думав. Я напустив на обличчя спокійного виразу, повернувшись до Баґґе, який пильно роздивлявся мене. Посланець різко опустився біля вогнища.

— Брате воротарю, — сказав я, — цей чоловік довго скакав у сідлі. Подбайте, щоб у нього була кімната з гарним вогнищем на ніч і харчі, якщо він їх потребуватиме. — Я повернувся до посланця. — Як ви називаєтеся?

— Генфолд, сер.

— Можливо, завтра вранці вам доведеться відвезти ще одне повідомлення. На добраніч. Ви молодець, що прискакали так швидко.

Я вийшов із вартівні, зім’явши папір у кишені, і поквапом покрокував назад через двір. Тепер я знав, що мені робити, але на серці ще ніколи не було так важко.

Раптом зупинився. Щось. Кутиком ока вловив якийсь рух. Я так швидко розвернувся, що ледь не впав у сльоту, втративши рівновагу. Я був упевнений, що це щось біля прибудови до кузні, проте зараз нічого не бачив.

— Хто там? — різко гукнув я.

Жодної відповіді не було, жодного звуку, крім рівномірного скрапування талого снігу з дахів. Туман густішав. Він звивався довкола будинків, розмиваючи їхні обриси, й оточував тьмяне жовте сяйво з вікон ореолом. Прислухаючись до будь-якого звуку, я пішов до лазарету.

Ліжко брата Павла було розстелене, поруч у кріслі сидів сліпий монах, схиливши голову. Товстий монах спав у своєму ліжку. Більше нікого не було. Амбулаторія брата Ґая також була порожня; усі монахи напевно перебували ще в трапезній. Затримання Едвіга, мабуть, спричинило великий переполох.

Я пішов коридором повз свою колишню кімнату туди, де була кімната Еліс. Смужка світла від свічки виднілася під дверима. Я постукав і відчинив двері.

Еліс сиділа на висувному ліжку в маленькій кімнаті без вікон, складаючи одяг у шкіряний кошик. Коли вона глянула на мене, у великих блакитних очах я побачив страх. І здавалося, її сильне квадратне обличчя наче обвисло. Я відчув розпачливий смуток.

— Ви збираєтеся в дорогу?

Я був здивований тим, як спокійно прозвучав мій голос, і боявся, що прохриплю.

Вона нічого не сказала, просто сиділа, поклавши руки на ремені кошика.

— Ну, Еліс? — тепер мій голос таки затремтів. — Еліс Ф’ютерер, дівоче прізвище матері якої було Смітон?

Її обличчя спалахнуло, але вона далі мовчала.

— О Еліс, я віддав би праву руку за те, щоб це було неправдою. — Я зробив глибокий вдих. — Еліс Ф’ютерер, мушу заарештувати вас іменем короля за мерзенне вбивство його комісара, Робіна Синґлтона.

Тоді вона заговорила, її голос тремтів від хвилювання.

— Жодного вбивства. Це була розплата. Розплата.

— Вам це так мусить здаватися. Отже, я маю рацію, Марк Смітон був вашим двоюрідним братом?

Вона підвела на мене погляд. Її очі звузилися, ніби вона щось підраховувала. А тоді заговорила виразним тоном тихої люті, такої, яку я сподіваюся ніколи більше не почути з уст жінки.

— Більше, ніж мій двоюрідний брат. Ми були коханцями.

— Що?

— Його батько, брат моєї матері, поїхав шукати щастя до Лондона, коли був молодим. Моя мати ніколи не пробачила йому того, що він покинув сім’ю, але коли чоловік, за якого я мала вийти заміж, помер, я поїхала до Лондона, щоб породичатися, хоч мама намагалася мене зупинити. У Скарнсі не було роботи.

— І вони прийняли вас?

— Джон Смітон і його дружина були дуже добрі. Добрі люди. Вони радо прийняли мене у свій дім і допомогли влаштуватися на роботу в лондонську аптеку. То було чотири роки тому, Марк тоді вже був придворним музикантом. Дякувати Богу, моя тітка померла від гарячки, принаймні це її врятувало від того, що сталося потім.

На її очах виступили сльози, проте вона їх витерла і глянула мені в лице. Знову в очах з’явився такий вираз, наче вона щось підраховувала, щось, чого я не міг зрозуміти.

— Але ви все це маєте знати, комісаре, — я ніколи не чув такої зневаги, вкладеної в одне слово, — інакше чому ви тут?