Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— А потім тут з’явився Синґлтон, — сказав я.

— Ви можете собі уявити, як я почувалася того дня, коли йшла через монастирський двір і бачила, як він сперечається з помічником скарбника? Я чула, що до абата приїхав якийсь комісар, але не знала, що це буде він…

— І ви вирішили його вбити?

— Я стільки разів мріяла вбити того мерзотника. Я просто знала, що мушу це зробити. Мала бути справедлива розплата.

— Часто в цьому світі її немає.

Її обличчя стало холодним і суворим.

— Цього разу була.

— Він вас не впізнав?

Вона засміялася.

— Ні. Він побачив служницю, яка несла мішок, якщо взагалі мене помітив. На той час я вже була тут понад рік, допомагала брату Ґаю. Лондонський аптекар звільнив мене, бо я родичка Смітонів. Тому я повернулася до мами.

У неї був лист від адвоката, і вона поїхала до Лондона, щоб забрати вбогі речі мого дядька. А потім вона померла, — у неї був напад, як у мого дядька, — і Копінґер вигнав мене. Тож я прийшла сюди.

— Невже місцеві жителі не знали про ваш зв’язок зі Смітонами?

— Минуло тридцять років, відколи мій дядько виїхав, і мама змінила прізвище, коли вийшла заміж. Ім’я забулося, і я навряд чи хотіла комусь його нагадувати. Я казала, що працювала в Ешері на аптекаря, який помер.

— Ви зберегли меч.

— На пам’ять. Зимовими вечорами мій дядько бувало показував нам деякі рухи фехтувальників. Я трохи дізналася про баланс, кроки, кути прикладання сили. Побачивши Синґлтона, я знала, що скористаюся мечем.

— Клянуся Богом, Еліс, у вас страшна відвага.

— Це було легко. У мене не було ключів від кухні, але я пам’ятала розповідь про той давній прохід.

— І знайшли його.

— Так, оглянувши всі кімнати. Потім написала Синґлтону анонімну записку, сказавши, що я — інформатор і зустрінуся з ним на кухні в ранкові години. Сказала йому, що я той, хто може розкрити йому велику таємницю. — І вона всміхнулася посмішкою, від якої я здригнувся. — Він, мабуть, подумав, що записка від монаха. — Посмішка зникла. — Я знала, що буде кров, тому пішла в пральню і вкрала габіт. Я знайшла ключ від пральні в шухляді столу, у своїй кімнаті, коли приїхала сюди.

— Ключ, який загубив брат Люк, коли він чіплявся до Орфан Стоунґарден. Мабуть, вона його заховала.

— Бідолашна дівчина. Ліпше пошукати її вбивцю, ніж убивцю Синґлтона. — Вона пильно дивилася на мене. — Я надягнула габіт, узяла меч і пішла через прохід до кухні. Ми з братом Ґаєм доглядали старого монаха; я сказала, що годину мушу відпочити. Усе було так легко. Я стояла на кухні за шафою і тієї миті, коли він пройшов повз мене, вдарила його. — Вона посміхнулася, посмішкою жахливого вдоволення. — Я нагострила меч, і його голова відлетіла від одного удару.

— Як у королеви Анни Болейн.

— Як у Марка. — Вираз її обличчя змінився, вона спохмурніла. — Стільки крові. Я сподівалася, що його кров змиє мій гнів, але цього не сталося. Обличчя мого двоюрідного брата все ще являється мені уві сні.

Потім її очі спалахнули, і вона полегшено зітхнула, коли хтось схопив моє зап’ястя ззаду і завів за спину, а мій кинджал із гуркотом упав на підлогу. Іншою рукою той хтось обхопив мене за шию. Опустивши очі, я побачив ніж, притиснутий до мого горла.

— Джером? — прохрипів я.

— Ні, сер, — відповів голос Марка. — Не кричіть. — Ніж упився в моє тіло. — Ідіть і сядьте на те ліжко. Рухайтеся повільно.

Я, похитуючись, перетнув кімнату і впав на висувне ліжко. Еліс встала і, підійшовши до Марка, обійняла його.

— Я думала, що ти ніколи не прийдеш. Тож намагалася його розбалакати.

Марк зачинив двері, а тоді зупинився, балансуючи на подушечках стопи і тримаючи кинджал за фут від мого горла. За мить він міг кинутися вперед і перерізати мені горлянку. Тепер його обличчя було не холодним, а повним рішучості. Я глянув на нього.

— Це ти був щойно у дворі? Ти стежив за мною?

— Так. Хто ще знає, сер?

Він усе ще називав мене «сером». Я мало не розсміявся.

— Посланець був одним зі слуг лорда Кромвеля. І Кромвелю уже відомий вміст послання. Отже, ти знаєш, що вона вчинила?

— Вона сказала мені, коли ми вперше були разом у ліжку, того дня, як ви поїхали до Лондона. Я сказав їй, що ви розумний, я бачив, як ви наближаєтеся до розгадки, і ми підготувалися до від’їзду сьогодні ввечері. Якби ви прибули на кілька годин пізніше, то нас уже не застали б. Шкода, що так не сталося.

— Тепер порятунку вже немає. Не в Англії.

— Ми не будемо в Англії. На річці чекає човен, що відвезе нас до Франції.

— Контрабандисти?

— Так, — сказала Еліс діловим тоном. — Я вам збрехала. Мої друзі дитинства ніколи не тонули і залишаються моїми друзями. У морі на нас чекає французьке судно, воно забирає вантаж із монастиря завтра ввечері, але сьогодні ввечері вони відправлять за нами човен.

Я здригнувся.

— З монастиря? Ви знаєте, хто відправляє чи який вантаж?

— Мені байдуже. Ми почекаємо на човни до завтра, а потім попливемо до Франції.

— Марку, ти знаєш, що це?

— Ні.

Він прикусив губу.

— Мені шкода, сер, для мене зараз важливі лише Еліс і наш порятунок.

— У Франції не люблять англійських реформаторів.

Він із жалем глянув на мене.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив