Метью Шардлейк. Розгін

— Еліс не була б убивцею, якби не часи, у які ми живемо. І Едвігу не вдалося б викрутитися з цим шахрайством, якби було більше стабільності. Можете також запитати, на яку країну перетворилася Англія. І я був до всього цього причетний.

Він підвів очі.

— Минулої ночі абат Фабіан знепритомнів. Після того, як ви наказали заарештувати брата Едвіга. Здається, він не здатен нічого робити і ні з ким розмовляти; він просто сидить у своїй кімнаті, втупившись у порожнечу.

Я зітхнув.

— Він ніколи не був здатний упоратися з цим. Брат Едвіг узяв його печатку і поставив її на документах, коли продавав ці землі. Він попросив покупців поклястися в нерозголошенні угоди, і вони, мабуть, припустили, що абат знає про неї. — Я припіднявся. — Брате Ґаю, ви мусите мені допомогти. Я маю негайно повернутися до монастиря. Треба перевірити, чи Еліс із Марком утекли.

Він засумнівався, що я спроможний на таку подорож, проте я наполягав, і він допоміг мені підвестися. Я взяв свій ціпок, і ми вийшли на вулицю. Над монастирем розкинулося хмарне небо, повітря було тепле і задушливе. Його зовнішній вигляд кардинально змінився. Усюди на подвір'ї виднілися маленькі калюжі й купи сльоти, які ще вчора були кучугурами снігу.

Люди, що ходили туди і сюди, зупинялися і дивилися, як я шкутильгаю повз них. Пріор Мортимус поспіхом підійшов.

— Комісаре! Ми думали, що ви мертвий, як Синґлтон. Де ваш помічник?

Шоковані монахи і служки нас обступили, і я знову розповів їм цілу історію. Потім наказав пріору Мортимусу послати за Копінґером; якщо Едвіг утік, він мусив підняти цілу округу, щоб його знайти.

Не знаю, як мені вдалося перейти через сад. Я не обійшовся б без підтримки брата Ґая, оскільки після тієї ночі в шафі моя спина страшенно боліла і я почувався слабким. Та нарешті ми дійшли до задньої стіни. Я відімкнув ворота і пройшов через них.

Переді мною розкинулося озеро, завширшки пів милі. Усе болото було вкрите водою, річка виднілася лише як стрічка швидкоплинної течії в центрі простору, що сягав майже наших ніг. Вода була мілкою, не більше ніж на фут покривала багнюку, бо всюди пробивався очерет, коливаючись на легкому вітерці, та м’який ґрунт під ним, мабуть, був наскрізь мокрий.

— Гляньте!

Брат Ґай показав на дві пари слідів, більшу і трохи меншу, відбитих у багнюці біля воріт. Сліди повели берегом, до води.

— Ісусе, — сказав він. — Вони зайшли отут.

— Вони не пройшли і ста ярдів, — видихнув я.

— У цьому тумані, у темряві, у всій цій воді.

— Що це? Ось там?

Брат Ґай указав на щось, що плавало, трохи далі.

— Це лампа! Один із тих маленьких свічників із лазарету. Мабуть, вони її несли. О Боже!

Я схопився за лікаря, щоб опертися, бо мені стало погано від самої думки про те, що Марк і Еліс утратили твердий ґрунт під ногами і втопилися, а тепер лежать десь під тією затопленою трясовиною. Брат Ґай допоміг мені опуститися на берег, і я сидів, глибоко дихаючи, доки мої почуття не прояснилися. Тоді знову підвів очі й побачив, як лікар тихо читає молитву латиною, склавши руки на грудях, не відводячи погляду від лампи, що м’яко пливе поверхнею води.

Брат Ґай допоміг мені повернутися до лазарету. Там він наполягав на тому, щоб я відпочив і поїв, посадив мене на своїй кухні і сам пригощав. Їжа й напій оживили моє тіло, хоча моє серце лежало всередині мертве, як камінь. Мені постійно мелькали в голові картини з Марком: як ми зі сміхом обмінюватися жартами на дорозі, сварилися в нашій кімнаті, як він обіймає Еліс на кухні. Урешті-решт, саме його я найбільше оплакував.

— Крізь ті ворота вело лише дві пари слідів, — сказав нарешті брат Ґай. — Здається, тим шляхом Едвіг не вийшов.

— Не він, — гірко відповів я. — Він би проскочив через ворота, коли Баґґе повернувся спиною. — Я стиснув кулаки. — Але я його впіймаю, навіть якщо на це піде решта моїх днів.

У двері постукали, і на порозі з’явився пріор Мортимус, обличчя похмуре.

— Ви послали за Копінґером? — запитав я.

— Так, він має бути тут незабаром. Але, комісаре, ми знайшли…

— Едвіга?

— Ні. Джерома. Він у церкві. Мусите прийти і подивитися.

— Ви не можете, — сказав брат Ґай, але я відштовхнув його руку і схопив свій ціпок.

Я пішов за пріором до церкви, біля входу зібрався натовп. Монах, який роздавав милостиню, стояв на сторожі, не впускаючи їх. Пріор протиснувся крізь натовп, і ми зайшли досередини.

Десь крапала вода; єдиним іншим звуком був слабкий плач, голосіння. Слідом за пріором Мортимусом я пішов великим порожнім нефом, освітленим свічками у нішах. Наші кроки відлунювали, аж поки ми дійшли до ніші, де колись містилася рука Розбійника. Купа милиць і опор, які раніше лежали під стіною, були розкидані по підлозі. Тепер я побачив, що камінь пустотілий, під ним був простір, де міг поміститися дорослий чоловік. Усередині сидів, згорбившись і щось тримаючи в руках, Джером. Його білий габіт був порваний і брудний, він сидів, жалібно плачучи, і від нього відгонило страшним смородом.

— Я знайшов його пів години тому, — сказав пріор. — Він туди заповз і затягнув зі собою милиці, щоб заховатися. Я оглядав церкву і згадав про той простір.