Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Що він тримає? Чи це…?

Пріор кивнув.

— Реліквія. Рука Розкаяного Розбійника.

Я став навколішки перед Джеромом, здригаючись, бо мої суглоби пронизав біль. Я бачив, що він тримає велику квадратну коробку, інкрустовану коштовностями, які виблискують на світлі свічок. Усередині ледве виднівся темний предмет.

— Брате, — лагідно сказав я, — чи це ви взяли реліквію?

Уперше, відколи я з ним познайомився, голос Джерома був тихий.

— Так. Вона така дорога нам, Церкві. Вона вилікувала стількох людей.

— Отже, ви взяли її, скориставшись сум’яттям після вбивства Синґлтона.

— Я сховав її тут, щоб зберегти. Щоб зберегти. — Він схопив її міцніше. — Я знаю, що зробить Кромвель, — він знищить цю святиню, яку Бог нам дарував на знак свого прощення. Коли вони мене замкнули в келії, я знав, що ви можете її знайти, тож мусив її захистити. Тепер вона втрачена, втрачена. Я більше не можу чинити опір, я так стомився, — підсумував він сумним, діловим голосом.

Він похитав головою і дивився поперед себе порожніми очима. Пріор Мортимус простягнув руку і взяв його за плече.

— Ідіть, Джероме, усе скінчено. Залиште це і йдіть зі мною.

На мій подив, картузіанець не заперечив. Він із болем виліз із ніші, тягнучи за собою милицю, і поцілував скриньку, перш ніж обережно поставив її на підлогу.

— Я відведу його до келії, — сказав пріор.

Я кивнув.

— Так, зробіть це.


Джером не глянув ні на мене, ні на реліквію, але пішов за пріором Мортимусом, насилу човгаючи вздовж нефу. Я дивився йому вслід. Якби Джером, замість того щоб грати у свої ігри, сказав мені того дня, коли я його запитував, що бачив, як Еліс відвідала Марка Смітона, я міг би її відразу заарештувати, а якби вбивство Синґлтона було розкрито, можна було б раніше викрити Едвіга. Тоді не померли б ні Марк, ні Ґабріель. Однак чомусь я не відчував до нього злості; здавалося, що всі емоції покинули мене.

Я став навколішки і придивився до реліквії, яка лежала на підлозі. Скринька була розкішно оздоблена золотом, а інкрустовані каміння — величезні смарагди, яких я ніколи в житті не бачив. Крізь скло я розгледів руку, прибиту широким цвяхом до шматка старого чорного дерева, що лежала на подушці з багряного оксамиту. Це була коричнева, муміфікована річ, але, безсумнівно, долоня; я навіть зміг розгледіти щось схоже на мозолі на пальцях. Чи справді це рука розбійника, який помер разом із Христом, прийняв Його на хресті? Я доторкнувся до скла, на мить ухопившись за божевільну ідею, що біль, який відчував у кожному суглобі, може минути, що мій горб зникне, а спина стане здоровою і нормальною, як у бідолашного Марка, якому я так заздрив. Але нічого не сталося, чути було лише стук мого нігтя по склі.

І тоді кутиком ока я вловив, як у повітрі майнув крихітний спалах яскравого золота. Щось із дзенькотом ударилося об кахельну підлогу за кілька футів від мене. Закрутилося і зупинилося. Я витріщився на золоту монету — нобль, голова короля Генріха дивилася на мене з підлоги.

Я підвів очі вгору. Я стояв під дзвіницею, нагорі виднілося плетиво з мотузок зі шківами, що було предметом насмішок з Едвіга під час вечері. Але щось змінилося. Не стало підвісного кошика. Його підняли на дзвіницю.

— Він там, нагорі! — видихнув я.

Отже, саме там він сховав золото, у тому кошику. Мені слід було уважніше придивитися до того, що лежить під накриттям, ще тоді, коли ходив на дзвіницю з Мортимусом. Це була хитра схованка. Ось чому він призупинив ремонтні роботи.

Мені було страшно, коли я піднімався звивистими сходами на дзвіницю з пріором, але цього разу відчув лише шалену, рішучу лють, намагаючись піднятися вгору, не звертаючи уваги на пронизливий біль у всіх кінцівках. Зрештою, емоції мене не покинули, вони просто причаїлися. Тепер гнів, якого ніколи раніше не відчував, підштовхував мене далі. Я дійшов до вежі, де звисали мотузки для дзвонів. Кошик лежав порожній, перевернутий на бік, ще кілька золотих монет — на підлозі. У кімнаті нікого не було. Я подивився на сходи, що вели до самих дзвонів. Там було розсипано більше золотих монет. І зрозумів, що той, хто тут був, мав би почути, як я піднімаюся. Чи він сховався у дзвіниці?

Я обережно піднявся східцями, тримаючи перед собою ціпок. Потім повернув ручку дверей і швидко відступив, відчинивши їх за допомогою ціпка. Добре, що я це зробив, бо звідти вилетіла якась постать і замахнулася незапаленим дерев’яним смолоскипом у простір, де мав би стояти я. Імпровізована палиця, не завдавши шкоди, вдарилася об мій ціпок, і я розгледів червоне й розлючене обличчя скарбника, очі широко розплющені й вирячені.

— Вас викрили, брате Едвігу, — крикнув я. — Я знаю про ваш човен до Франції! Я заарештовую вас іменем короля за крадіжку і вбивство!

Він кинувся досередини, і я почув, як його ноги затупотіли по дошках у супроводі металевого дзвенькоту, який мене спантеличив.

— Усьому кінець, — гукнув я. — Іншого виходу звідти немає.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив