Метью Шардлейк. Розгін

Хоч офіційно я все ще вважався комісаром, мене не потребували. Чиновники Палати розподілу були цілком здатні виконати роботу, і я задумувався, чи не змусив мене Кромвель повернутися на місце тих жахливих подій навмисно, щоб покарати за ці свої жахливі пів години. Це було характерно для нього.

Суддя Копінґер, тепер королівський орендар колишніх монастирських земель, стояв трохи осторонь з іншим чоловіком, вивчаючи плани. Я підійшов до нього, минувши кількох чиновників Палати, які несли оберемки книг із бібліотеки і складали їх у дворі для спалення. Копінґер схопив мене за руку.

— Комісаре, як ваші справи? Зараз у нас краща погода, ніж коли ви були тут востаннє.

— Справді. Весна майже настала, хоч і дує холодний вітер із моря. А як вам будинок абата?

— Я оселився дуже зручно. Абат Фабіан підтримував його в доброму стані. Коли монастир знесуть, відкриється гарний краєвид на море. — Він махнув рукою в бік монашого кладовища, де чоловіки розкопували надгробки. — Бачите, он там роблю загін для своїх коней; я купив цілу монастирську конюшню за добру ціну.

— Сподіваюся, сере Гілберте, ви не доручили цієї роботи людям із Палати, — сказав я з усмішкою.

Копінґер отримав дворянський титул на Різдво, до його плеча торкнувся меч, який тримав сам король. Кромвель більше, ніж будь-коли, потребував відданих людей у графствах.

— Ні-ні, це мої люди, я їм плачу. — Він кинув на мене пихатий погляд. — Мені шкода, що ви не захотіли зупинитися в мене, доки перебуватимете тут.

— Ця територія навіває сумні спогади. Мені краще в місті, я сподіваюся, ви зрозумієте.

— Дуже добре, сер, дуже добре. — Він поблажливо кивнув. — Однак маю надію, що ви зі мною потім пообідаєте. Я хотів би показати вам плани, які склав мій землемір. Ми хочемо перетворити деякі з монастирських приміщень на загони для овець, коли основні будівлі будуть зруйновані. Ото буде видовище, еге ж? Лише за кілька днів.

— Справді так. Зараз прошу мені вибачити.

Я вклонився і пішов геть, закутуючись у плащ від вітру. Пройшов через двері до монастирських будівель. Усередині коридор був брудний, затоптаний. Аудитор із Палати влаштувався в трапезній, куди йому постійно підносили тарелі й позолочені статуї, золоті хрести і гобелени, ризи, стихарі й навіть постіль монахів — усе, що можна дорого продати на аукціоні, який відбудеться за два дні.

Містер Вільям Ґленч сидів у трапезній, звільненій від меблів, але заповненій коробками і скринями, спиною до палаючого каміна, й обговорював із писарем запис у своїй великій бухгалтерській книзі. То був високий худий чоловік в окулярах і з метушливими рухами. За зиму в Палату набрали цілу купу таких людей. Я відрекомендувався, і Ґленч підвівся й уклонився, спочатку ретельно позначивши місце у своїй книзі.

— Здається, у вас усе добре організовано, — сказав я.

Він бундючно кивнув.

— Усе, аж до каструль і сковорідок на кухнях, сер.

Його манери на мить нагадали мені Едвіга; я придушив тремтіння.

— Я бачу, вони готуються палити книжки. Чи це потрібно? Хіба ці книжки не мають хоч якоїсь цінності?

Він рішуче похитав головою.

— Ні, сер. Усі книги мають бути знищені; вони є інструментами папістського поклоніння. Немає жодної чистою англійською.

Я повернувся і навмання відкрив скриню. У ній було повно церковних прикрас. Я підняв золоту чашу з витонченим різьбленням. Це була одна з тих, які Едвіг кинув у ставок за тілом Орфан, щоб люди подумали, ніби вона злодійка-утікачка. Я покрутив чашу в руках.

— Вона не для продажу, — сказав Ґленч. — Усе золото і срібло віддадуть на переплавлення в монетний двір Тауера. Сер Ґілберт спробував купити деякі речі. Він каже, що орнамент гарний, і, можливо, так воно і є, але всі вони — цяцьки папістської церемонії. Він мав би знати краще.

— Так, — сказав я, — мав би.

Я поставив чашу назад. Двоє чоловіків занесли великий плетений кошик, і писар почав викладати на стіл габіти.

— Оті треба було випрати, — сердито сказав писар. — Їх ще принесуть.

Я відчував, що Ґленчу нетерпець повернутися до роботи.

— Я вас покину, — сказав я. — Постарайтеся нічого не забути, — навмисно додав, на мить утішаючись його ображеним поглядом.

Я перейшов через монастирський двір до церкви, уважно стежачи за чоловіками, які дерлися по даху; вся площа була всіяна розтрощеною черепицею. Усередині церкви світло все ще лилося крізь вишукані вітражі, створюючи калейдоскоп теплих кольорів на підлозі нефу. Але стіни й бічні каплиці тепер були голі. З даху долинали звуки стукоту й голоси. У передній частині нефу підлога була розбита, безліч потрощених кахлів. То було місце, де впав Едвіг і куди могли впасти дзвони, коли їх зрізали з даху. Я подивився вгору, у зяючий порожній простір дзвіниці, і поринув у спогади.

Обійшовши хресну перегородку, побачив, що катедри і навіть великий орган розібрали. Я похитав головою і повернувся, щоб іти геть.