Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Ми дійшли до будинку абата, який тепер перейшов у власність Копінґера. Садівник дбайливо доглядав троянди, розкидаючи кінський перегній навколо кущів.

— Чи багато землі Копінґер орендував? — запитав я.

— Так, багато, і за низьку орендну плату.

— Йому пощастило.

— А ви не отримали винагороди?

— Ні. Я виконав завдання Кромвеля: знайшов убивцю і вкрадене золото і змусив монастир здатися. Проте недостатньо швидко. — Я запнувся, згадуючи тих, хто загинув. — Так, справді, недостатньо швидко.

— Ви зробили все, що могли.

— Можливо. Знаєте, я часто думаю, що міг би зрозуміти, ким був Едвіг, якби не відчував до нього такої неприязні, і тому намагався бути справедливим і непомильним. Навіть зараз мені важко усвідомити, що той чоловік, такий точний і впорядкований, у глибині душі був таким шаленим і божевільним. Хотілось би знати, чи цей порядок, ця одержимість цифрами та грошима допомагала йому тримати себе в руках. Можливо, він боявся своїх снів про кров.

— Я за це молюся.

— Але ця одержимість цифрами зрештою лише підживила його божевілля. — Я зітхнув. — Розкрити складну істину ніколи не буває легко.

Ґай кивнув.

— Потрібні терпеливість, мужність, зусилля. Якщо істина — саме те, що ви шукаєте.

— Ви знаєте, що Джером мертвий?

— Ні. Я не чув новин, відколи його забрали в листопаді минулого року.

— Кромвель наказав посадити його у в’язницю в Ньюґейті. Там, де його побратимів заморили голодом. Невдовзі він помер.

— Нехай Бог упокоїть його збідовану душу. — Брат Ґай замовк, нерішуче дивлячись на мене. — Чи знаєте ви, що сталося з рукою Розкаяного Розбійника? Вони забрали її одночасно з Джеромом.

— Ні. Я уявляю, що коштовне каміння вилучили, а релікварій розплавили. Сама рука, мабуть, уже спалена.

— Знаєте, це була рука Розбійника. Докази дуже вагомі.

— Ви все ще думаєте, що вона могла творити дива?

Він не відповів, і якусь хвилину ми мовчки йшли до монашого кладовища, де робітники відкривали надгробки. Я побачив, що з родинних склепів на церковному подвір’ї залишилися купи уламків.

— Скажіть мені, — мовив я нарешті, — що сталося з абатом Фабіаном? Я знаю, що йому не дали пенсію, оскільки він не підписав капітуляції.

Ґай сумно похитав головою.

— Його забрала до себе сестра. Вона працює швачкою в місті. Йому не стало краще. Інколи він говорить, що піде на полювання чи в гості до місцевих землевласників, і їй доводиться його стримувати, щоб не виїжджав у лахмітті, — і це зараз єдине, що в нього є, — їхньою старою шкапою. Я призначив йому деякі ліки, але вони не допомагають. Розум покинув його.

— «Ой, попадали лицарі», — процитував я.

Я зрозумів, що несвідомо вів нас до саду. Попереду виднілася задня стіна монастиря. Я зупинився, відчувши, як усередині щось перевернулося.

— Повертаємося назад? — м’яко запитав Ґай.

— Ні. Ходімо далі.

Ми підійшли до воріт, які вели до болота. У мене була зв’язка ключів, і я відчинив ворота. Ми пройшли і зупинилися, дивлячись на похмурий краєвид. Листопадова повінь давно відійшла, болото було брунатне і мовчазне, купки очерету тихо коливалися на вітрі, а їхнє зображення відбивалося в застояних плесах. Річка була повноводною. Морські птахи гойдалися на поверхні, їхнє пір’я куйовдив вітер із моря. Я тихо заговорив.

— Вони приходять до мене уві сні, Марк і Еліс. Бачу, як вони борсаються у воді, тонуть, кричать про допомогу. Іноді прокидаюся від власного крику. — Мій голос зірвався. — По-різному я любив їх обох.

Брат Ґай довго дивився на мене, а тоді витягнув зі свого габіту складений, дуже пом’ятий папір і подав його мені.

— Я довго думав, чи показувати це вам. Сумнівався, чи менш боляче буде не бачити його.

— Що це таке?

— Він з’явився на столі в моїй амбулаторії місяць тому. Я повернувся з лікарні, і він там лежав. Гадаю, контрабандист підкупив одного з людей Копінґера, щоб той підклав його мені. Лист від неї, але написаний ним.

Я розгорнув і почав читати лист, написаний чітким круглим почерком Марка Поера:


Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив