Метью Шардлейк. Розгін

Тоді я зробив найвідчайдушніший вчинок у своєму житті. І наважився лише тому, що знав: інакше на мене чекає неминуча смерть. Одним рухом я розчепив руки, крутнувся в повітрі й, скориставшись ногою на табличці як важелем, виштовхнув себе назовні, до поруччя, доручаючи свою душу Богові, що, можливо, було моєю останньою думкою на цій землі.

Я вдарився об поруччя грудьми, вибивши все повітря з грудей. Поруччя задрижали від удару, я несамовито вхопився за них і, не знаю як, переліз на другий бік. Я впав, скручений, на підлогу, мої спина й руки в агонії, а Едвіг стояв навколішки, стискаючи жменю монет, і, роздратований, дивився на мене, а дзвін гудів і співав у наших вухах, від вібрації задрижали навіть дошки підлоги.

Він умить підвівся, схопив свої торби і побіг до дверей. Я кинувся на нього, учепившись у його очі. Він відштовхнув мене, але через важкі торби втратив рівновагу, похитнувся і вперся в поруччя, як я хвилину тому. Водночас він упустив свої шкіряні торби, які перевалилися через край, і з криком нахилився та потягнувся за мотузкою, що їх зв’язувала. Він ухопив її, та цей рух вибив його з рівноваги. Якусь мить він лежав, розкинувшись мов орел, на поручнях, і я переконаний, що якби він позбувся золота, то міг би врятуватися, але він тримався за нього. Вага торб перехилила його вперед, і він полетів униз головою, відбився від дзвону і зник із поля зору із жахливим гнівним криком, наче в останню мить знав, що зустрівся зі своїм Творцем ще до того, як зробив чудовий подарунок. Я підбіг до парапету і побачив, як він усе ще падає, а його габіт розвівається довкола, доки він летить до землі, перевертаючись, поміж великої зливи монет. Натовп у паніці розбігся, коли він упав на землю, бризнувши кров’ю і золотом.

Я перехилився через поруччя, важко дихаючи і спітнівши, спостерігаючи, як натовп знову повільно підходить. Дехто дивився вниз на останки скарбника, інші дивилися туди, де стояв я. З огидою я спостерігав, як монахи і служки опустилися навколішки і почали нишпорити по підлозі, хапаючи жмені монет.

Епілог

Лютий 1538 року, три місяці потому

Увійшовши на подвір’я монастиря, я побачив, що великі дзвони зняті з церковної вежі й чекають на переплавлення, їх розтрощили на шматки, величезні уламки орнаментованого металу скинули на купу. Очевидно, їх відрізали від кілець, якими вони кріпилися до даху, і дали їм упасти на церковну підлогу. Гуркіт мав бути потужний.

Трохи віддаля, біля великої купи деревного вугілля, стояла цегляна піч, у якій плавився свинець. Група чоловіків скидала шматки і смужки свинцю з даху церкви, а інші помічники аудиторів, які чекали внизу, піднімали і підкидали його у вогонь.

Кромвель мав рацію: велика кількість капітуляцій, яких він домігся на початку зими, переконала інші монастирі, що опиратися безнадійно, і тепер новини про розгін ще одного монастиря надходили щодня. Невдовзі жодного не залишиться. По всій Англії абати йшли на пенсію із щедрим утриманням, тоді як братія — до світських парафій або на пенсію за власні, скромніші, виплати. Ширилися чутки про великий хаос. У заїжджому дворі в Скарнсі, де я зупинявся, я почув, що коли три місяці тому монахи покинули монастир, пів дюжини тих, хто був дуже старий або хворий, щоб їхати далі, зайняли там кімнати і, коли в них закінчилися гроші, відмовилися виїжджати; констеблю і його людям довелося вигнати їх на вулицю. Серед них були товстий монах із виразкою на нозі та бідний, дурний Септимус.

Коли король Генріх дізнався про події в монастирі Святого Доната, то наказав зрівняти його із землею. Портінарі, італійський інженер Кромвеля, який навіть зараз руйнував монастир Льюїса, згодом приїхав до Скарнсі, щоб зносити будівлі. Я чув, що він дуже вправний. У Льюїсі йому вдалося підірвати фундаменти, так що вся церква відразу завалилася у великій хмарі пилу; в Скарнсі розповідали, що це було дивовижне і жахливе видовище, і нетерпляче чекали на повторення.

Зима була сувора, і до настання весни Портінарі не зміг доставити своїх людей та обладнання до узбережжя Ла-Маншу. Вони мали прибути в Скарнсі за тиждень, але спершу з’явилися чиновники Палати розподілу, щоб забрати все цінне, аж до свинцю з даху та міді із дзвонів. Саме чоловік із Палати зустрів мене біля вартівні й перевірив моє доручення. Баґґе та інших служок уже давно не було.

Я здивувався, коли в листі Кромвель наказав мені виїхати до Скарнсі, щоб наглядати за процесом. Я нечасто отримував звістки від нього після короткого візиту до Вестмінстера в грудні для обговорення доповіді. Тоді він сказав мені, що пережив жахливі пів години під час зустрічі з королем Генріхом, коли той дізнався, що хаос і вбивство в монастирі приховували від нього тижнями і що помічник його нового комісара втік разом з убивцею колишнього комісара. Можливо, король заліпив у вухо своєму головному міністру, адже, як я чув, він мав таку звичку. У будь-якому разі, Кромвель поводився різко і відпустив мене, навіть не подякувавши. Я сприйняв це так, що позбавлений його прихильності.