Метью Шардлейк. Розгін

— Ось я проти них, говорить Господь Саваот, і я спалю колісниці, і меч пожере твоїх молодих левів…

Тюремник підвів голову.

— Замовкни! Хочеш батога? — голос стих, і тюремник повернувся до мене, уклонившись. — Вибачте, сер, я намагаюся впорядкувати документи для всіх цих нових в’язнів. Завтра дехто з них має йти на допит перед лордом Кромвелем, я не хочу посилати йому не ті документи.

— Мені потрібна інформація про в’язня, який був тут півтора року тому, — сказав я. — Ви пам’ятаєте Марка Смітона?

Він підвів брови.

— Я навряд чи колись забуду той час, сер. Англійська королева в Тауері. — Він замовк, пригадуючи. — Так, Смітон був тут у ніч перед стратою. Ми дістали вказівку відділити його від інших ув’язнених, до нього мали прийти відвідувачі.

Я кивнув.

— Так, Робін Синґлтон приходив переконатися, що він дотримається свого зізнання. І були ще відвідувачі. Чи вони записані?

Тюремник переглянувся з Олдноллом і засміявся.

— О так, сер. Нині все записується, чи не так, Томасе?

— Щонайменше двічі.

Тюремник відіслав одного зі своїх помічників, і за кілька хвилин той повернувся з важким журналом. Тюремник розгорнув його.

— Травень 1536 року, шістнадцятого. — Він провів пальцем по сторінці згори вниз. — Так, Смітон був у камері, у якій зараз сидить отой заколотник.

Він кивнув на двері, звідки раніше було чутно промови; тепер стало тихо, крізь ґрати видно лише темряву.

— Його відвідувачі? — нетерпляче спитав я, підійшовши і зазираючи в книгу з-за його плеча.

Він трохи відсахнувся, знову нахилившись до своєї книги. Мабуть, горбань уже приносив йому нещастя.

— Ось, отут Синґлтон, привели о шостій. Ще один, із позначкою «родич», — о сьомій, а потім, на восьму, «священник». Це священник із Тауера, брат Мартін, прийшов висповідати його перед стратою. Чума на того Флетчера, я наказував йому завжди вказувати імена.

Я провів пальцем униз по сторінці, дивлячись на імена інших в’язнів.

— Джером Вентворт, якого звали Джером Лондонський, монах лондонського Чартергаузу. Так, він також тут. Але мені потрібно дізнатися про цього родича, містере Годжесе, якнайшвидше. Хто цей Флетчер, один із ваших охоронців?

— Так, і йому не до вподоби паперова робота. Погано пише.

— Він зараз на службі?

— Ні, сер, він поїхав на похорон свого батька в Ессекс. Повернеться не раніше ніж завтра пополудні.

— Тоді вийде на чергування?

— О першій.

Я вкусив себе за палець.

— Тоді я вже буду в морі. Дайте мені папір і ручку. — Я швидко нашкрябав дві записки і передав їх Годжесу. — Оця з проханням до Флетчера розповісти мені все, що він пам’ятає про того відвідувача, усе. Переконайте його, що інформація є життєво важливою, і якщо він не зможе написати відповідь, попросіть когось іншого. Коли він усе розкаже, прошу вас негайно передати відповідь до кабінету лорда Кромвеля разом із другим листом. У цьому листі прохання до лорда Кромвеля надати свого найшвидшого вершника, щоб доставити відповідь Флетчера мені у Скарнсі. Дороги стануть справжнім пеклом, якщо цей сніг розтане, але добрий вершник зможе дістатися до мене, коли моє судно прибуде.

— Я сам віднесу це лорду Кромвелю, мілорде Шардлейку, — сказав Олднолл. — Охоче вийду на свіже повітря.

— Прошу вибачення за Флетчера, — сказав Годжес. — Тільки паперової роботи зараз так багато, іноді вона не виконується належно.

— Просто подбайте, щоб я отримав цю відповідь, містере Годжесе.

Я розвернувся, і Олднолл вивів мене з темниці. Підіймаючись сходами, ми знову почули, як вигукує чоловік у камері Смітона: літанія спотворених цитат із Біблії, обірваних різким тріском і криком.

Розділ тридцятий

На зворотному шляху мені пощастило з попутним вітром; щойно ми вийшли в море, туман розвіявся, і легкий південно-східний вітер поніс човен униз по Ла-Маншу. Температура піднялася на кілька градусів; після різкого холоду минулого тижня стало майже тепло. Човняр навантажив судно готовим одягом і залізними інструментами і повеселішав.

Коли ввечері наступного дня ми підійшли до берега, оповитого легким туманом, моє серце закалатало: ми майже прибули. Під час подорожі я провів багато часу роздумуючи; те, що робитиму далі, залежало від того, чи прибув гонець із Лондона. І настав час ще раз поговорити з Джеромом. Тепер думка, яку я намагався придушити останні кілька днів, знову випливла у свідомості: чи з Марком та Еліс усе гаразд?

Стояв туман, тож було погано видно, як ми прямуємо каналом через болото до пристані Скарнсі. Човняр невпевнено запитав, чи можу я взяти жердину і відштовхувати човен від берега, якщо ми підійдемо надто близько, і я погодився. Раз чи двічі він мало не застряг у густому клейкому мулі, крізь який бігли маленькі струмочки талого снігу. Я зрадів, коли ми нарешті дісталися до пристані. Човняр допоміг мені вийти на берег, подякувавши за допомогу, і, можливо, врешті подумав щось добре принаймні про одного єретика-реформатора.

Я відразу попрямував до будинку Копінґера. Він якраз сідав вечеряти з дружиною і дітьми і запросив мене до столу, однак я сказав, що мушу повернутися. Він провів мене до свого затишного кабінету.