Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Я нічого не чув. Як уже сказав, я був у від'їзді у справах лорда Кромвеля.

Він глянув на мене заздрісно.

— Він завантажує вас роботою. Як ви думаєте, для мене в нього зайва не знайдеться?

Я криво всміхнувся.

— Так, Пеппере, мабуть, знайдеться.


Удома я переглянув кореспонденцію, читати яку попереднього вечора був надто втомлений. То були листи про судові справи, які я вів; люди нетерпляче очікували відповіді на кілька питань. Був також лист від мого батька. Того року врожай був поганий, ферма принесла мало прибутку, і він думав відвести більше землі під пасовища. Він сподівався, що моя справа процвітає і що Марку добре працюється в Палаті — я нічого не розповідав про його ганьбу. Він додав, що в селі подейкують, що ще більше монастирів буде закрито. Батько Марка сказав, що це було б добре, бо Марк матиме більше роботи.

Я відклав лист і сів, похмуро дивлячись на вогонь. Подумав про Марка Смітона на дибі під тортурами, невинного в жодному злочині. І про Джерома на тій самій дибі. Не дивно, що він ненавидів владу, представником якої я був. Отже, усе, що він говорив, було правдою. Мабуть, він знав про зв’язок між Синґлтоном і Марком Смітоном, інакше навіщо розповідати мені цю історію? І все-таки він поклявся, що ніхто в монастирі не вбивав Синґлтона. Я намагався пригадати його точні слова, але був надто втомлений. Мої думки перервав стукіт у двері, увійшла Джоан.

— Щойно принесли лист, сер. Від лорда Кромвеля.

— Дякую, Джоан.

Я взяв у неї товстий лист і покрутив його в руках. Він мав гриф «Цілком таємно».

— Сер, — сказала вона нерішуче. — Чи можу я щось запитати?

— Звичайно.

Я усміхнувся до неї; її пухке обличчя було стурбоване.

— Я думала, сер, чи все з вами гаразд? У вас стурбований вигляд. А шановний Марк, він у безпеці там, на узбережжі?

— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Не знаю про його майбутнє, але він не хоче повертатися до Палати розподілу.

Вона кивнула.

— Мене це не дивує.

— Справді, Джоан? Бо мене здивувало.

— Я бачила, що він там був нещасний. Чула, що це погане місце, повне жадібних людей, якщо ви мені вибачите.

— Можливо, це так. Але таких місць є дуже багато. Якщо ми уникатимемо їх і просто сидітимемо біля своїх вогнищ, то всі станемо жебраками, хіба не так?

Вона похитала головою.

— Марк Поер інший, сер.

— Чому інший? Ну ж бо, Джоан, він зачарував вас, як і решту жінок.

— Ні, сер, — сказала вона, вжалена. — Не зачарував. Можливо, бачу його глибше, ніж ви. Він має такий ніжний характер, якого я ніколи не бачила під такою привітною зовнішністю, несправедливість ранить його. Я навіть подумала, що він якось наче прагнув зганьбитися з тією дівчиною, щоб вибратися з Вестмінстера. У нього сильні ідеали, сер, іноді мені здається, що він має їх забагато, аби вижити в цьому жорстокому світі.

Я сумно всміхнувся.

— А я думав, що це в мене високі ідеали. «І полуда знялася з очей моїх».

— Вибачте, сер?

— Нічого, Джоан. Не хвилюйтеся. Я мушу прочитати лист.

— Звичайно, перепрошую.

— Усе гаразд. І, Джоан… дякую вам за турботу.


Зітхнувши, я повернувся до листа. Він містив нотатки Синґлтона і листи до Кромвеля про його успіхи з Марком Смітоном. З цього я зрозумів, що був холоднокровно розроблений план загнати молодого музиканта в пастку, змусивши до лжесвідчення, і вбити його. За словами Синґлтона, твердження, що королева спала з людиною такого низького походження, стало б особливо шокуючим для громадськості, тому було важливо піймати його в тенета. Він насмішкувато називав Смітона дурною істотою, ягням, якого ведуть на забій. У будинку Кромвеля перед очима Марка розбили його лютню об стіну і залишили голим у підвалі на всю ніч, проте довелося катувати, щоб змусити до фальшивого зізнання. Я помолився за його спасіння на небі.

Була записка від Синґлтона про сім’ю хлопця. Його мати померла, жив тільки батько; узагалі не було інших родичів чоловічої статі. У Джона Смітона була старша сестра в якомусь селі, але через сварку він роками не бачився з нею. Синґлтон сказав Кромвелю, що оскільки немає родичів зі зв’язками, це дасть змогу поводитися з хлопцем як їм заманеться, не викликаючи підозр.

Я обережно поклав лист у конверт. Пригадав похорон Синґлтона, побачив в уяві кришку труни, що закривала його обличчя, і тепер зізнаюся, що тоді зрадів. Я попросив привести коня: настав час вирушати до Вайтчепела. Я радо надягнув плащ і знову вийшов за двері, маючи перед собою мету. Це звільнило мене від вируючого хаосу в голові.

Розділ двадцять дев’ятий

Дорога до Вайтчепела виявилася довгою, відстань від Лондонської стіни була чимала; містечко, яке швидко розвивалося, заповнене мазанками бідняків. У нерухоме повітря від сотні вогнищ піднімалися тонкі цівки диму. Тут сувора погода не просто велика незручність; дивлячись на виснажені, голодні обличчя, я думав, що для декого з них витримати цю негоду було понад силу. Їхні криниці, мабуть, замерзли, оскільки бачив, як багато жінок несли повні відра води з річки. Я перевдягнувся в одяг із найдешевшої тканини, бо джентльмени тут не завжди були в безпеці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив