Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Еліс, я мушу. У Лондоні можу знайти відповіді, що покладуть край цьому жаху.

— Меч?

— Так, меч. — Я зробив глибокий вдих. — Доки мене немає, не виходьте, якщо можете, залишайтеся тут.

Вона не відповіла. Я поспішно пройшов повз неї, боячись, що якщо затримаюся надовше, то скажу щось таке, про що шкодуватиму. Її погляд, коли я проходив повз, був незбагненним. Біля вхідних дверей стояв конюший із Канцлером, який, побачивши мене, помахав своїм білим хвостом і заіржав. Я погладив його по боці, радий принаймні за одну істоту, яка тепло мене привітала. Зі звичними труднощами піднявся верхи і попрямував до воріт, які Баґґе тримав відчиненими. Я зупинився і довго дивився на білий двір, сам не знаючи чому. Потім обернувся, кивнув Баґґе і повів Канцлера дорогою на Скарнсі.

Розділ двадцять сьомий

Подорож до Лондона минула без пригод. Дув попутний вітер, і невелике двощоглове вантажне судно несло сильним припливом угору по Ла-Маншу. На морі було ще холодніше, і ми пливли сірими хвилями під свинцевим небом. Я сидів у маленькій каюті, наважуючись виходити лише тоді, коли запах хмелю ставав надто сильним. Човняр виявився похмурим небагатослівним створінням, якому допомагав худорлявий юнак; обидва відкинули мої спроби залучити їх до розмови про життя в Скарнсі. Я запідозрив, що човняр був папістом, тому що одного разу, вийшовши на палубу, побачив, як він бурмотить над розарієм, а зауваживши мене, швидко поклав його в кишеню.

Дві ночі ми були на морі, і я добре виспався, загорнувшись у ковдри і плащ. Настій брата Ґая справді подіяв, але поза межами монастиря я зрозумів, яким гнітючим було те життя в постійному страху і хвилюванні. У тій атмосфері і не дивно, що ми з Марком посварилися; можливо, коли все це закінчиться, ми ще зможемо налагодити стосунки. Я подумав про Марка, який тепер мав обживатися в будинку абата, і був упевнений, що він зневажить мої вказівки щодо Еліс, про це він навіть сам сказав. Я здогадався, що вона розповість йому, як я виявив свої почуття до неї на болоті, і відчув гарячий приплив збентеження. Я також хвилювався за їхню безпеку, але сказав собі, що якщо Марк залишатиметься в будинку абата, безперечно, відвідуючи лазарет, і якщо Еліс спокійно виконуватиме свої обов’язки, напевно, ні в кого не буде приводу заподіяти їм шкоди.

Ми прибули в Біллінгсгейт пополудні третього дня, після короткого очікування в гирлі Темзи на приплив. Береги річки були вкриті снігом, хоча мені здавалося, що не таким глибоким, яку Скарнсі. Стоячи на палубі, я розгледів сльотаву крижину на дальньому березі. Прослідкувавши за моїм поглядом, човняр звернувся до мене чи не вперше за всю нашу подорож.

— Мені здається, що Темза може знову замерзнути, як минулої зими.

— Мабуть, ви маєте рацію.

— Пам’ятаю, як торік, сер, король із двором їхали замерзлою Темзою. Ви бачили?

— Ні, я був у суді. Я юрист.

Але я пам’ятав, як цю подію описував Марк. Він працював у Палаті розподілу, коли надійшла звістка, що король буде їхати по льоду з Вайтхолла на різдвяні святкування в Грінвічському палаці з усім двором, і він хотів, щоб вестмінстерські клерки також приєдналися до нього. Звичайно, уся ця подія мала політичне забарвлення; було оголошено перемир’я з північними повстанцями, і їхній вождь, Роберт Аск, прибув до Лондона на переговори з королем із гарантією особистої безпеки. Король хотів створити видовище і показати лондонцям, що повстання не завадить його святкуванням. Марк не втомлювався розповідати, як усіх клерків вирядили з паперами на берег річки, змусивши їхніх знеохочених коней ступати на лід.

Кінь Марка ледь не скинув його, коли сам король проїжджав повз нього, масивна постать на величезному бойовому коні, поруч королева Джейн на своєму крихітному конику в дамському сідлі, за ними — усі леді та джентльмени двору, а далі — слуги. Нарешті Марк та інші клерки й чиновники приєдналися до довгої процесії, яка, з улюлюканням і криками, на конях і возах летіла, ковзаючи по льоду, і пів Лондона спостерігало за цим зі своїх вікон. Клерки були там тільки задля видовища; того вечора вони вирушили назад через Лондонський міст, з документами і бухгалтерськими книгами в руках. Я пам’ятаю, як ми з Марком обговорювали цю подію за кілька місяців після арешту Аска за зраду.

— Кажуть, що його хочуть повісити живцем у кайданах у Йорку, — сказав Марк.

— Він був повстанцем проти короля.

— Але йому давали гарантії безпеки; чому, адже він розважався при дворі на Різдво.

— «Circa regna tonat», — процитував я рядки Ваятта. — «Навколо престолів гуркотить грім».

Човен хитнувся; течія змінювалася. Човняр вирулив на середину ріки, і незабаром перед очима з’явився великий шпиль собору Святого Павла і скупчення десяти тисяч засніжених дахів.


Я залишив Канцлера в конюшні в Скарнсі, а прибувши до Лондона, пішов додому пішки, коли сонце вже сідало. Меч зі ставка неприємно постукував по нозі. Я запхав його в піхви, замалі для нього, та й не звик я носити зброю.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив