Метью Шардлейк. Розгін

— Кілька місяців тому пріор Мортимус запитав, чи збереглася стара келія; він говорив, що її слід знову використовувати для покарання. Я сказав йому, що, як мені відомо, вона ще існує. Проте не заходив сюди відтоді, як старий служка показав її мені, коли я став опікуватися лазаретом. Я думав, що двері зачинені.

— Ну, не були зачинені. Отже, пріор Мортимус запитував про темницю, чи не так?

— Так. — Його голос напружився. — Я подумав, що ви схвалюєте бажання головного вікарія зробити наше життя важким і жорстоким, наскільки це можливо.

Я дозволив мовчанню запасти між нами на хвилину.

— Обережно з тим, що говорите перед свідками, брате.

— Так. Це світ, сповнений нових чудес, де король Англії повісить людину за слова. — Він зробив зусилля, щоб опанувати себе. — Мені шкода. Але, комісаре Шардлейку, незважаючи на те, що вчора в нас була наукова дискусія про нові шляхи, над усіма тут нависає тягар страху і тривоги. Я лише хочу жити в мирі, комісаре. Ми всі хочемо.

— Не всі, брате. Хтось міг пробратися через цей прохід на кухню, щоб убити комісара Синґлтона. Це означає, що без ключа можна було потрапити на кухню. Так, звичайно, кухня стає ідеальним місцем для того, щоб хтось домовився з ним зустрітися, підстерегти і вбити.

— Ми з Еліс усю ніч не спали, доглядаючи за старим братом Джеймсом. Ніхто не міг пройти повз нас непоміченим.

Я взяв його свічку і підніс йому до обличчя.

— Але ви могли це зробити, брате.

— Клянуся святою кров’ю нашого Господа, я цього не робив, — пристрасно сказав він. — Я лікар, моя клятва — берегти життя, а не забирати його.

— Хто ще знав про цей прохід? Ви казали, що пріор згадував про нього. Коли?

Він приклав руку до лоба.

— Він порушив це питання на зборах братії. Я там був, абат, пріор Мортимус, брат Едвіг і брат Ґабріель. Брат Джуд, той, що роздає милостиню, також був там, і брат Г’ю, камергер. Пріор Мортимус, як завжди, говорив про потребу строгішої дисципліни. Він сказав, що чув розповідь про келію старого монаха за межами лазарету. Мені здається, він напівжартував.

— Хто ще в монастирі міг про неї знати?

— Новіціям говорять, що десь на території монастиря схована стародавня темниця, щоб налякати їх, але не думаю, що хтось знав, де вона розташована. Я і сам забув, доки не згадав про неї в день вашого приїзду. Думав, що вона замкнена багато років!

— Отже, люди знали, що вона існує. А як щодо вашого друга, брата Джерома?

Він розвів руками.

— Що ви маєте на увазі? Він не мій друг.

— Я бачив, як учора ви допомагали йому з книгою, під час служби.

Брат Ґай похитав головою.

— Він брат у Христі й бідний каліка. Невже дійшло до того, що допомогти каліці перегортати сторінки книги стає основою для звинувачень? Я не думав, що ви такий чоловік, комісаре Шардлейку.

— Я шукаю вбивцю, брате, — коротко сказав я. — Усі браття перебувають під підозрою, зокрема і ви. Тож будь-хто на цій зустрічі міг розворушити свою пам’ять і вирішив пошукати цей прохід.

— Мабуть, що так.

Я знову оглянув сиру камеру.

— Ходімо. У мене від цього місця розболілися кістки.

Ми мовчки поверталися коридором. Брат Ґай вийшов першим, і я нахилився, щоб вийняти свою хустинку. Водночас зауважив, як щось ледь помітно мерехтить у світлі свічки. Я обережно пошкрябав нігтем кам’яну плиту.

— Що це? — запитав Марк.

Я підніс палець ближче.

— Божа смерть, так ось що він робив, — прошепотів я. — Так, звичайно, бібліотека.

— Що це таке?

— Потім.

Я ретельно витер руку об одяг.

— Ходімо, я промерзну до кісток, доки доберуся до вогнища.

Коли ми повернулися у свою кімнату, я відпустив брата Ґая, а тоді став перед каміном, гріючи руки.

— Божі рани, ця кам’яниця холодна.

— Мене здивувало, як брат Ґай виступає проти головного вікарія.

— Він обурювався політикою короля, але йому довелося б виступити проти його головування в Церкві, щоб бути зрадником. Зопалу він просто висловив те, що думають усі вони. — Я полегшено зітхнув. — Ні, я знайшов там слід, однак він веде до когось іншого.

— До кого?

Я глянув на нього, задоволений тим, що його хандра, здавалося, минула.

— Потім. Ходімо, мусимо піти до ставка, доки вони самі не почали його вичищати. Нам потрібно перевірити, чи є там ще щось.

Ми вийшли з кімнати, у голові роїлися думки.

Ми знову пройшли через сад, аж до невеликої юрби служок, що стояли біля рибного ставка з довгими жердинами в руках. З ними був пріор Мортимус. Він обернувся до нас.

— Струмок відвели, комісаре, і воду спустили. Але незабаром нам доведеться знову наповнити його, інакше вода затопить місцевість біля вигрібної ями.

Я кивнув. Ставок тепер був глибокою порожньою чашею, товстий шар сірувато-коричневого мулу, вкритий на дні шматками льоду. Я покликав служок.

— Шилінг тому, хто що-небудь там знайде!

Двоє служок вийшли вперед і нерішуче полізли в мул, обмацуючи дно жердинами. Нарешті один із них крикнув і щось підняв. Дві золоті чаші.

— Це ті, які мала б украсти Орфан, — видихнув пріор.