Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

За кілька хвилин ми ступили на тверду землю. Пагорб здіймався тільки на кілька футів над рівнем болота, але звідти відкривався краєвид і на монастир, і на річку, тиху та сіру. Вдалині виднілося море, і пронизливий вітерець доносив солонуватий присмак.

— Отже, контрабандисти переносять свою контрабанду оцим шляхом?

— Так, сер. Кілька років тому митники з містечка Рай переслідували там контрабандистів, та заблукали. Двоє чоловіків утопилися за кілька секунд, зникли без сліду.

Я простежив за її поглядом на білий простір і затремтів, потім озирнувся на пагорб. Він був менший, ніж я очікував, зруйновані будівлі були трохи більші за купи каменю. Одна, хоч і без даху, збереглася краще за інших, і я побачив залишки багаття, голу ділянку снігу, вкриту попелом.

— Люди були тут зовсім недавно, — сказав я, розгортаючи попіл.

Я поколупався навколо своїм ціпком, немов сподіваючись знайти сховану реліквію чи скриню із золотом, але нічого не було. Еліс стояла і мовчки спостерігала за мною. Я повернувся до неї і став, озираючись.

— У перших монахів мало бути суворе життя. Мені цікаво, чому вони сюди прийшли; можливо, задля безпеки.

— Кажуть, що болото поступово піднімалося, оскільки гирло річки замулювалося. Можливо, тоді це було не болото, а лише місцина біля річки. — Вона не виявила особливого зацікавлення.

— Цей пейзаж був би захопливою картиною. Я малюю, знаєте, коли маю час.

— Я бачила тільки розписи на склі в церкві. Кольори гарні, та фігури завжди здаються якимись нереальними.

Я кивнув.

— Це тому, що вони не пропорційні та немає відчуття дистанції, перспективи. Але тепер художники намагаються зобразити речі такими, якими вони є, зобразити реальність.

— Справді, сер?

Її голос усе ще був холодний, відсторонений. Я розчистив сніг із клаптика стародавньої стіни і присів.

— Еліс, я хотів би з вами поговорити. Про Марка Поера.

Вона кинула на мене похмурий погляд.

— Знаю, що він прихильний до вас, і вважаю, що почуття його благородні.

Вона відразу оживилась.

— Тоді чому, сер, ви забороняєте йому бачитися зі мною?

— Батько Марка є розпорядником сільськогосподарських угідь мого батька. Не те щоб мій батько був багатий, але мені пощастило пробитися, завдяки юриспруденції, на службу до самого лорда Кромвеля. — Я думав справити на неї враження, проте вираз її обличчя не змінився. — Мій батько дав слово Марку, що я спробую допомогти хлопцеві просунутися по службі в Лондоні. Я зробив це; не один, його розум і гарні манери відіграли свою роль. — Я делікатно кашлянув. — На жаль, стався один неприємний випадок. Йому довелося залишити свою посаду…

— Я знаю про фрейліну, сер. Він усе мені розповів.

— О. Справді? Тоді хіба ви не бачите, Еліс, він має останній шанс із цією місією повернути собі прихильність. Якщо він скористається цим, то зможе просунутися далі, матиме безпечне й заможне майбутнє, але йому доведеться знайти дружину з його рангу. Еліс, ви — гарна дівчина. Якби ви були донькою лондонського купця, це була б інша річ. Якби це було так, свататися до вас міг би і я, і Марк. — Я не хотів цього сказати, та воно вихопилося в раптовому припливі почуттів. Вона насупилася, на її обличчі з’явилося здивування. Невже вона не розуміє? Я зробив глибокий вдих. — У будь-якому разі, якщо Марк має намір іти на підвищення, він не може свататися до служниці. Це важко, але так працює суспільство.

— Тоді суспільство зіпсоване, — сказала вона з раптовим холодним гнівом. — Я вже давно так думаю.

Я підвівся.

— Це світ, який Бог створив для нас, і в щасті чи в горі мусимо жити в ньому. Ви стримали б Марка, перешкодили б його успіху? Якщо ви заохочуватимете його, саме це і станеться.

— Я б нічого не вчинила, щоб йому зашкодити, — гаряче сказала вона. — Я б нічого не вчинила проти його волі.

— Але він може побажати чогось, що йому зашкодить.

— Це йому вирішувати. Хоча, якщо ми не будемо говорити, він нічого не скаже.

— Ви зіпсували б його майбутнє? Справді?

Вона уважно глянула на мене, так пильно, що я зніяковів як ніколи в житті від погляду жінки. Нарешті вона важко зітхнула.

— Іноді мені здається, що всіх, кого люблю, у мене мають забрати. Але, мабуть, це доля служниці, — додала вона з гіркотою.

— Марк сказав, що у вас був наречений, лісоруб, який загинув від нещасного випадку.

— Якби він не загинув, я жила б забезпечено в Скарнсі, бо власники землі нині тільки те і роблять, що вирубують ліс. Натомість я є отут.

У кутиках її очей виступили сльози, і вона сердито витерла їх. Я хотів би притиснути її до себе і втішити, але знав, що їй потрібні не мої обійми.

— Мені шкода. Така природа цього світу, що ми часто втрачаємо тих, кого любимо. Еліс, можливо, монастир тепер не має майбутнього. А якби я спробував знайти для вас якусь посаду в місті, через суддю Копінґера? Ми напевно побачимося завтра. Вам не слід бути тут, де відбуваються ці жахливі речі.

Вона витерла очі й кинула на мене дивний, повний почуття погляд.

— Так, я пізнала тут усю глибину людської жорстокості. Це страшна річ.

Я бачу цей погляд зараз, коли пишу, і тремчу від згадки про те, що мало статися далі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив