Метью Шардлейк. Розгін

Я трохи подумав, потім узяв зі столу папір і перо й швидко скопіював записи. Копінґер може підтвердити, чи ці продажі справді відбулися. З мене вже досить оповідок, здогадок і припущень; цього разу я надам братові Едвігу докази, від яких він не зможе викрутитися.

Я поклав книги на місце і поволі заходив по кімнаті розмірковуючи. Чи шахраювали скарбник і абат, оскільки в нього зберігалася монастирська печатка? Напевно, вони мусять знати, що якщо монастир здадуть і туди увійдуть представники Палати розподілу, про їхні махінації стане відомо. Або чи міг Едвіг отримати доступ до печатки і використати її без відома абата? Доволі легко. А де гроші? Виторг від цих продажів — ще пів скрині золота. Я стояв, задумливо дивлячись на корінці старих бухгалтерських книг, викладених уздовж стін.

Щось привернуло мою увагу. Вогник свічки замерехтів. Я зрозумів, що позаду мене протяг; двері були відчинені. Я повільно обернувся. Брат Едвіг стояв біля дверей і дивився на мене. Він кинув швидкий погляд на свій стіл, який, на мою радість, був замкнений. Потім стиснув долоні й промовив.

— Я н-не знав, що тут хтось є, комісаре. Ви мене налякали.

— Дивно, що ви не покликали мене.

— Я був надто вражений.

— Мені дозволено заходити в будь-які приміщення. Тож вирішив переглянути деякі з цих бухгалтерських книг, які ви тримаєте вздовж стін. Я щойно почав. — Чи бачив він мене за своїм столом? Ні, інакше я відчув би протяг раніше.

— Боюсь, це лише старі облікові записи.

— Це я розумію.

— Дуже радий вас бачити, сер, — сказав він, невесело всміхнувшись. — Я хотів попросити в-вибачення за свій порив сьогодні вранці. Я був засмучений, що церемонія перервалася. Прошу вас, не звертайте уваги на с-слова, сказані в бездумному запалі.

Я поклав книгу на місце, схиливши голову.

— Знаю, що багато хто думає так само, як і ви, навіть якщо цього й не говорять. Але ви помиляєтесь. Ті гроші, що підуть до казни, король використає на користь держави.

— Справді, сер?

— Ви так не думаєте?

— Тепер, коли всі люди одержимі жадобою? Хіба не сказано, що пожадливість ще ніколи не була такою агресивною і спокусливою? Друзі короля будуть тиснути на нього, вимагаючи щедрі подарунки. І хто може притягнути к-короля до відповідальності?

— Бог. Він віддав добробут свого народу в руки короля.

— Але королі мають інші п-пріоритети, — сказав брат Едвіг. — Не зрозумійте мене неправильно, я не критикую короля Генріха.

— Бо це було б немудро.

— Я маю на увазі к-королів загалом. Знаю, як вони викидають гроші на вітер. Я бачив на власні очі, як їх витрачають, наприклад, на армії.

У його очах горів жвавий вогник, якого я ніколи раніше не бачив, бажання розмовляти додало вигляду більшої людяності.

— Бачили на власні очі? — заохотив я його. — Як це можливо, брате?

— Мій батько був армійським казначеєм, сер. Я провів дитинство в таборах, навчаючись його ремесла. Я був з армією короля Генріха у війні проти Франції двадцять років тому.

— Коли іспанський король обдурив його, пообіцявши підтримку, а потім покинув?

Він кивнув.

— І все робилося заради с-слави і завоювання. Я бачив, як армії бешкетували у Франції, і п-провів дитинство, розглядаючи мертвих солдатів, викладених рядами в таборі, сер, їхні трупи, що зеленіли, полонених, повішених біля в-воріт. Я був присутній під час облоги Теруана.

— Війна — жахлива річ, — погодився я.

— Хоча багато хто каже, що благородна. — Він бадьоро кивнув. — І завжди священники ходили поміж пораненими, утішаючи, намагаючись виправити те, що людина розірвала на ш-шматки. Тоді я вирішив стати монахом, поставивши свої вміння р-рахувати на службу Церкві. — Він знову всміхнувся, і цього разу усмішка була наповнена життям, хоч і крива. — Люди кажуть, що я скупий, чи не так?

Я знизав плечима.

— Для мене кожна монета, що йде в скарбницю Церкви, відвойована для Бога в грішного світу. Ви можете це зрозуміти? Вона йде на фінансування молитви і милосердя. Якби не те, що ми їм даємо, б-бідні не мали б нічого. Ми мусимо давати милостиню з огляду на нашу віру.

— А для королів це вибір, якого вони можуть не робити?

— Саме так. І плата, яку ми отримуємо за служби за померлих, сер. Це добра справа в Божих очах, вона допомагає померлим у чистилищі та винагороджує тих, хто дає.

— Знову чистилище. Ви в нього вірите?

Він бадьоро кивнув.

— Це реальне місце, сер, ми нехтуємо його, ризикуючи зазнати багатьох страждань. І хіба немає сенсу в тому, що Бог зважує наші заслуги й гріхи і підбиває наш баланс, так як я підбиваю свої рахунки?

— Тож Бог — великий рахівник?

Він кивнув.

— Найбільший з усіх. Чистилище реальне; воно лежить під нашими ногами, там, де ми стоїмо. Хіба ви не чули про великі вулкани в Італії, де вогонь чистилища вивергається на землю?

— Ви його боїтеся?

Він повільно кивнув.

— Я вірю, що ми всі маємо його боятися. — Він зробив паузу, збираючи думки докупи й уважно роздивляючись мене. — Вибачте, але Десять догматів не заперечують чистилища.