Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Я пішов і сів на купу щебеню під стіною. Напружений від шоку, сидів і дивився на згорток в очереті. Через цей труп і холод мої пальці на руках і ногах невдовзі задубіли, тож я підвівся, почав розмахувати руками і тупати ногами, щоб відновити кровообіг.

Сніг скрипів під моїми чобітьми, доки я ходив туди-сюди і розмірковував, що означають ці відкриття. Я почав помічати закономірність, факти розкладалися у моїй голові по полицях. Невдовзі почув голоси з саду і побачив, що Марк поспішає назад у супроводі двох постатей у чорному — абата і пріора. Пріор Мортимус ніс велике покривало. Абат Фабіан зупинився і витріщився на труп на березі, на обличчі застиг переляк. Він умить перехрестився і пробурмотів молитву. Пріор підійшов до тіла, скривившись від огиди. Його погляд зупинився на мечі, якого я поклав на берег.

— Чи жінку вбили оцим? — видихнув він.

— Я так не думаю. Тіло збереглося під мулом; схоже, воно довший час там лежало. Але вважаю, що це меч, яким убили Синґлтона. Цим ставком користувалися як схованкою не один раз.

— Чий це труп? — у голосі абата вчувалася нотка паніки.

Я глянув на нього спокійним поглядом.

— Мені сказали, що два роки тому зникла колишня помічниця у лазареті. Дівчина на ім’я Орфан Стоунґарден.

Пріор ще раз глянув на труп.

— Ні, — почув я тихий голос, у якому чувся гнів, а також смуток, недовіра. — Але… вона втекла, — сказав він. — Вона була злодійкою…

Ми озирнулися, почувши, що підходять ще люди. Четверо слуг несли ноші. Абат кивнув пріору Мортимусу, і той накинув покривало на тіло. Абат нахилився до мене.

— У монастирі зчинився шум і крик. Люди бачили, як помічник Поер прибіг до мого будинку. Він сказав мені, що ви знайшли тіло, і я попросив слуг принести ноші, щоб забрати його. Але… будь ласка… чи можна його прикрити, ми просто скажемо, що хтось втопився у ставку, а не що це жінка…

— Поки що, — погодився я. І загорнув меч у мокрий габіт. Підійшовши ближче, служки відсахнулися і перехрестилися. — Марку, допоможи їм, — сказав я.

Я помітив, що під плащем він змінив свій мокрий одяг на синю сорочку служки. Марк допоміг їм покласти накритий покривалом труп на ноші й підняв його; тіло здавалося легким, як папірчик.

— Віднеси ноші в лазарет, — сказав я.

Ми рушили вслід за служками. Раз чи двічі я глянув на пріора Мортимуса, і він відвів погляд. Каламутна вода скрапувала з тіла, залишаючи слід на снігу.

Зібрався натовп, монахи й служки гуділи в саду, як бджолиний рій. Пріор сердито гукнув їм повернутися до своїх справ, і вони розійшлися, озираючись на накриті покривалом ноші. Брат Ґай підійшов до нас.

— Хто це? Кажуть, хтось утопився у ставку.

Я повернувся до носильників.

— Віднесіть труп у лазарет, на огляд братові Ґаю. Марк, іди з ними. І візьми це, поклади в нашій кімнаті.

Я передав йому промоклий габіт.

— Я мушу щось повідомити братам, — сказав пріор.

— Тільки те, що у ставку знайшли тіло. Тепер, превелебний абате, я хочу поговорити з вами. — Я кивнув у бік його будинку.


Він знову втупився в мене поглядом через письмовий стіл, усе ще заставлений паперами і з печаткою абатства, що лежала на грудці червоного воску. За кілька днів його обличчя, здавалося, постаріло на десятиліття, виразний рум’янець на щоках змінився на сірий виснажений страх.

Я поклав меч на стіл. Він глянув на нього з відразою. Я поклав поруч маленький срібний ланцюжок і тицьнув на нього.

— Впізнаєте його, мілорде?

Він нахилився і придивився до ланцюжка.

— Ні, ніколи не бачив. Чи він був на…

— На тілі. Так. А меч бачили?

Він похитав головою.

— Ми не маємо часу на гарні манери.

— Я не питатиму вас, чи впізнаєте в цьому тілі Орфан Стоунґарден, його неможливо впізнати. Мені доведеться перевірити, чи впізнає кулон добродійка Стамп.

Він із жахом глянув на мене.

— Наглядачка притулку? Чи потрібно її залучати до розслідування? Вона неприхильна до нас.

Я знизав плечима.

— І матиме ще менше, якщо виявиться, що її підопічну вбили і кинули у ваш ставок. Вона казала мені, що дівчина почувалася нещасною, коли працювала у вас. Що ви можете про це розповісти?

Замість відповіді абат затулив голову руками. Я думав, що він почне ридати, та за мить він подивився на мене.

— Недобре молодим дівчатам працювати в монастирях. Тут я згоден із лордом Кромвелем. Але тоді брат Александр був лікарем у лазареті, він старів і потребував допомоги. Коли дівчину прислали, він захотів узяти її до себе.

— Можливо, йому сподобалася її врода. Я чув, що вона була гарненькою.

Він закашляв.

— Не брат Александр. Насправді я вважав, що це безпечніше, ніж мати помічником хлопця. Це було за часів до візитацій, коли… е…

— Розумію. Коли хлопцеві, можливо, доводилося б оберігати свою дупу. Але брат Ґай уже був лікарем у лазареті, коли вона зникла?

— Так. У візитації єпископа згадано ім’я брата Александра. Це його зламало, невдовзі він помер від нападу. Тоді на його місце прийшов брат Ґай.

— Так хто ж тоді чіплявся до дівчини? Я впевнений, що таке було.

Він похитав головою.

— Комісаре, гарна дівчина біля монастиря — завжди спокуса. Жінки спокушають чоловіків, як Адам спокушав Єву. Монахи — лише люди…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив