Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Тепер… так, ось там, бачиш це? Жовтий відблиск?

— Думаю, так, — погодився Марк.

— Там щось є. Спробувати це витягнути? Якщо я візьму ваш ціпок, а ви триматимете мою другу руку, то, потягнувшись, зможу це дістати.

Я похитав головою.

— Ні. Я хочу, щоб ти заліз туди.

Його обличчя спохмурніло.

— Вода майже льодяна.

— Убивця Синґлтона міг туди кинути і свій закривавлений одяг. Ну ж бо, тут не глибше ніж два-три фути. Переживеш.

На мить я подумав, що Марк відмовиться, проте він стиснув губи і нахилився, щоб зняти плащ, калоші й нарешті черевики. Ці дорогі шкіряні черевики не стануть кращими, коли намокнуть. Він постояв якусь мить на березі, тремтячи, його міцні голі ноги й ступні майже білі, як сніг. Потім зробив глибокий вдих і побрів у воду, голосно скрикнувши від холоду.

Я очікував, що вода досягне його стегон, але він зробив не більше ніж кілька кроків, як із криком провалився по груди. Навколо нього лопалися великі бульбашки смердючого газу, який тхнув так мерзенно, що я мимоволі відступив. Марк стояв там, задихаючись, доки брудне повітря розвіялося.

— Тут добрий фут болота… фу… — ахнув він.

— Так, — сказав я. — Звичайно. Мул зі струмка спадає на дно. Бачиш що-небудь? Можеш дотягнутися?

Він кинув на мене спустошливий погляд, потім зі стогоном нахилився, рука зникла під водою. І почав шукати по дну.

— Так… щось… гостре… — його рука знову виринула.

Він тримав великий меч, із позолоченою рукояткою. Моє серце забилося, коли він кинув його на берег.

— Прекрасно! — видихнув я. — Тепер… знову… більше нічого там немає?

Він знову зігнувся, усе його плече зникло під поверхнею, і повільні брижі розходилися до крижаного краю.

— Ісусе, як холодно. Чекайте… так… є щось… м’яке… думаю, тканина.

— Одяг убивці! — видихнув я.

Він піднявся, тягнучи щось із дна, потім із криком, утративши рівновагу, занурився під воду, а цієї миті інше тіло виринуло на поверхню. Я хапнув ротом повітря, побачивши людську фігуру, вбрану в мокре шмаття. Верхня частина тіла, з волоссям, що розлетілося довкола голови, на мить немов зависла в повітрі, а потім плюхнулася в очерет.

Голова Марка знову виринула. Він завив від шоку і страху, в паніці гребучи до берега. Вибравшись із води, він упав на сніг, а коли побачив тіло в очереті, його рот широко розкрився і очі полізли на лоба, як і в мене. Труп жінки, сірий і напівзогнилий, закутаний у шмаття, що колись було сукнею служниці. Очні западини були порожні; безгубий рот натягнутий на сірі стиснуті зуби. Волосся, мов щурячі хвости, прилипло до обличчя.

Марк підвівся на ноги, тремтячи. Він перехрестився, знову і знову, промовляючи молитву.

— Deus salve nos, deus salve nos, mater Christi salve nos

— Усе гаразд, — сказав я м’яко, мій гнів ущух. — Усе гаразд.

Я поклав руку йому на плече; він тремтів, мов осиновий листок.

— Мабуть, вона лежала під намулом. Гази накопичились, а ти їх розворушив. Тобі нічого не загрожує, бідолашне створіння нам не зашкодить. — Але мій голос зірвався, коли я глянув на те жахливе тіло, що там лежало. — Іди сюди, бо застудишся. Взувай черевики.

Він так і зробив, і ця дія, здавалося, трохи заспокоїла його. Я побачив, як щось іще піднялося на поверхню і плаває; великий чорний шматок тканини, роздутий зсередини газом. Я потягнувся своїм ціпком, боячись, що там друге тіло, однак це був лише габіт. Тож витягнув його на берег. Темні плями на тканині могли бути слідами застиглої крові. Я раптом згадав жирного коропа, якого ми їли на першу вечерю тут, і здригнувся.

Марк усе ще із жахом витріщався на тіло.

— Хто це? — спитав він тремтячим голосом.

Я зробив глибокий вдих.

— Припускаю, що це останки Орфан Стоунґарден. — Я подивився на жахливу голову, на сіру шкіру, що обтягувала череп. «Миле, ніжне личко, — казала добродійка Стамп. — Одне з найгарніших облич, яке я бачила в житті». Ось що мав на увазі Саймон Велплей, коли попереджав жінку про небезпеку. Він знав.

— Отже, тепер у нас три смерті.

— Молю Бога, щоб це була остання.

Я змусив себе підняти монаший габіт. Перевернув його і зупинив погляд на маленькій арфі, вишитій на тканині. Я бачив її раніше; це був офіційний знак ключара. Мій рот розтулився з подиву.

— Це знак брата Ґабріеля, — ахнув я.

Розділ двадцятий

Я наказав Марку побігти і привести абата, якнайшвидше, щоб зігрітися. Я подивився, як він чвалає крізь сніг, а тоді повернувся до ставка. Бульбашки все ще піднімалися з намулу, збурюючи поверхню. Мені було цікаво, чи там, унизу, була реліквія і, можливо, чаші, які мала б украсти бідолашна дівчина.

Тож змусив себе підійти до потопельниці. На її шиї висів тонкий срібний ланцюжок, і, хвилину повагавшись, я нагнувся і взяв його, легко розірвавши ланки пальцями. На ланцюжку був крихітний медальйон із грубою фігуркою чоловіка, що несе вантаж на спині. Я засунув його в кишеню і підняв меч. Це була дорога зброя, меч джентльмена. На лезі був витиснутий знак виробника «JS.1507», над зображенням квадратної будівлі з чотирма стрілчастими вежами.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив