Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Мене забрали в камеру глибоко під землею. Охоронцям довелося нести мене. Коридор був темний і вологий. Вони поклали мене на старий солом’яний матрац і пішли. Моя душа була в сильному сум’ятті від того, що я зробив, мені було так боляче. Від вологого смороду того гнилого матраца мені стало погано. Якось мені вдалося підвестися і підійти до дверей, де було заґратоване вікно. Я притулився до нього, бо з коридору віяло свіже повітря, і помолився про прощення за те, що вчинив.

Тоді я почув кроки, ридання і крик. З’явилося більше охоронців, і цього разу вони тягнули молодого чоловіка, ровесника вашого помічника, з миловидним обличчям, хоч і ніжнішим, і залитим сльозами. На ньому було лахміття від красивого одягу, а великі перелякані очі дико роззиралися довкола. Він благально подивився на мене, коли його протягували повз, і я почув, як відчинилися двері сусідньої камери.

«Заспокойтеся, шановний Смітоне, — сказав один з охоронців. — Сьогодні ви побудете тут. Завтра все станеться швидко, безболісно». Його тон був майже співчутливим.

Джером знову засміявся, показавши сірі зіпсовані зуби. Від цього звуку я здригнувся. Згодом він продовжив, майже з відчаєм.

— Грюкнули двері камери, і кроки віддалилися. Далі я почув голос: «Отче! «Отче! Ви — священник?»

«Я — монах картузіанського ордену, — відповів я. — Ви музикант, звинувачений у стосунках із королевою?»

Він почав схлипувати. «Брате, я нічого не зробив! Мене звинувачують, що я з нею спав, але я нічого не зробив».

«Кажуть, ти зізнався», — відповів йому я.

«Брате, вони відвезли мене до будинку лорда Кромвеля і сказали, що якщо не зізнаюся, вони обв’яжуть мою голову мотузкою і затягнуть її, доки мені не повилазять очі!» Його голос був нестямний, майже крик. «Лорд Кромвель наказав їм натомість покласти мене на дибу, щоб не залишати слідів. Отче, мені так боляче, але я хочу жити. Завтра мене мають вбити!» Він зламався, я чув, як він ридає.

Джером сидів нерухомо, погляд відсторонений.

— Біль у нозі та плечі посилився, однак я не мав сили рухатися. Тож простягнув здорову руку через ґрати, щоб підтримати себе, і, напівпритомний, притулився до дверей, прислухаючись до ридання Смітона. Невдовзі він заспокоївся і знову покликав, його голос тремтів.

«Брате, я підписав неправдиве зізнання. Це допомогло засудити королеву. Я горітиму в пеклі?»

«Якщо його вибили з тебе тортурами, Бог не засудить за це. Неправдиве зізнання не подібне до клятви перед Богом», — додав я з гіркотою.

«Брате, я боюся за свою душу. Я грішив із жінками, це було легко».

«Якщо ти щиро покаєшся, Господь простить тобі».

«Але я не каюся, брате. — Він істерично засміявся. — Це завжди давало насолоду. Я не хочу вмирати і ніколи більше не відчувати насолоди».

«Ти мусиш врятувати свою душу, — закликав я його. — Ти мусиш щиро покаятися, інакше горітимеш у пеклі».

«Я однаково потраплю в чистилище». Він знову розридався, але в моїй голові запаморочилося, я був занадто слабкий, щоб продовжувати розмову, і поповз до свого смердючого матраца. Не знав, який був час доби; там, унизу, немає світла, лише смолоскипи в коридорі. Я трохи поспав. Двічі мене будили, коли охоронці приводили відвідувача до камери Смітона.

Очі Джерома на секунду кліпнули, щоб зустрітися з моїми, а тоді знову відвернулися.

— Двічі я чув, як він жалібно плакав. Пізніше я прокинувся і побачив, що охоронець іде зі священником, і звідти довго чулося бурмотання, але чи висповідався Смітон як слід і врятував свою душу, не знаю. Я знову заснув, а коли прокинувся від болю, стояла тиша. Унизу немає вікон, та я знав, якось, що вже ранок і юнака не стало, що він мертвий. — Його очі знову втупилися в мене. — Отже, знайте, що ваш господар катуванням вибив неправдиве зізнання з невинного і вбив його. У нього руки в крові.

— Чи розповідали ви ще комусь цю історію? — запитав я.

Він дивно, скривлено посміхнувся.

— Ні. У мене не було потреби.

— Що ви хочете цим сказати?

— Це не має значення.

— Ні, це не має значення, бо я кажу, що все це — суцільна брехня.

Він лише знизав плечима.

— Дуже добре. Ви знову змінили тему, я запитав про Робіна Синґлтона. Чому ви назвали його лжесвідком і зрадником?

Ще раз на його обличчі з’явилася ця дивна, зла посмішка.

— Тому що він є ним. Він — знаряддя того монстра Кромвеля, як і ви. Ви всі даєте лжесвідчення. Ви мали бути віддані Папі.

Я зробив глибокий вдих.

— Джероме Лондонський, мені на думку спадає тільки одна людина, котра могла ненавидіти комісара чи, точніше, його канцелярію так сильно, що вимислила божевільну змову його вбивства, і ця людина — ви. Ваша неміч завадила б вам зробити це самотужки, однак ви — та людина, яка могла вмовити когось іншого скоїти це. Я кажу вам, що його смерть — ваша відповідальність.

Картузіанець знову потягнувся до милиці, насилу підвівся. Він поклав праву руку на серце; вона злегка тремтіла. Він подивився мені в очі, усе ще всміхаючись. Таємнича усмішка, від якої я затремтів.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив