Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Добре. Абатові також сказали не розповідати про це. Але деякі монастирські служки мають родичів і знайомих у Скарнсі.

Він похитав головою.

— Дуже небагато. Вони тримаються осторонь, містяни недолюблюють телепнів абатства не менше, ніж монахів.

— Та врешті-решт усе вийде назовні. Це неминуче.

— Я впевнений, що ви незабаром розкриєте цей злочин, — сказав він. Суддя Копінґер усміхнувся, його щоки почервоніли. — Дозвольте сказати, яка честь для мене зустріти людину, що особисто розмовляла з лордом Кромвелем. Скажіть, сер, який він як особистість? Кажуть, що це чоловік із сильним характером, незважаючи на його скромне походження.

— Він справді такий, мілорде Копінґере, — людина твердих слів і сміливих вчинків. А ось ваш слуга з нашими плащами. — Я обірвав його; мене втомила ця єлейна улесливість.


Притулок розташовувався на околиці міста, довга низька будівля, яка дуже потребувала ремонту. Дорогою ми пройшли повз невелику групу чоловіків, які змітали сніг із вулиць під пильним оком наглядача. Вони були одягнені в сірі робочі халати з нашитим міським гербом, надто тонкі для такої погоди. Чоловіки вклонилися Копінґеру, коли ми проходили мимо.

— Узаконені жебраки, — зауважив суддя. — Наглядач у притулку вміє привчати їх до чесної праці.

Ми зайшли в будівлю, неопалювану і таку вологу, що зі стін подекуди облупилася штукатурка. Кілька жінок сиділи у великій кімнаті, шили або пряли, а в одному кутку повненька матрона середнього віку перебирала велику купу смердючого ганчір’я з допомогою групки худих дітей. Копінґер підійшов і поговорив із нею, і вона повела нас до чистої маленької комірки, де представилася як Джоан Стамп, доглядачка за дітьми.

— Чим я можу вам допомогти?

Обличчя в зморшках було доброзичливе, але карі очі — пронизливі.

— Зараз комісар Шардлейк розслідує деякі справи в монастирі, — сказав їй Копінґер. — Його цікавить доля юної Орфан Стоунґарден.

Вона зітхнула.

— Бідолашна Орфан.

— Ви знали її? — запитав я.

— Я її виховала. Вона була байстрючкою, яку підкинули у двір цієї будівлі дев’ятнадцять років тому. Новонароджене маля. Бідна Орфан, — знову сказала вона.

— Як вона називалася?

— Орфан, сер. Це звичайне ім’я для підкинутих. Ми так і не дізналися, хто були її батьки, тому наглядач чоловіків дав їй прізвище Стоунґарден, оскільки її знайшли у дворі.

— Розумію. І вона виросла під вашою опікою?

— Я відповідаю за всіх дітей. Багато з них умирають молодими, але Орфан була сильною і вижила. Вона допомагала мені в притулку, завжди була весела і старанна… — вона раптом відвела погляд.

— Продовжуйте, добродійко, — нетерпляче сказав Копінґер. — Я вже казав вам раніше, ви надто м’які з цими дітьми.

— Часто вони ненадовго затримуються на землі, — відповіла вона жваво. — Чому б не мати їм хоч якоїсь втіхи?

— Ліпше потрапити розбитим на небо, ніж цілим — у пекло, — брутально сказав Копінґер. — Більшість із тих, хто виживає, перетворюється на злодіїв і жебраків. Продовжуйте.

— Коли Орфан виповнилося шістнадцять, наглядачі сказали, що вона мусить шукати роботу. Так жаль, у неї був залицяльник — син мірошника, і якби склалося інакше, вона вже вийшла б заміж.

— Отже, вона була гарна?

— Так, сер. Маленька зі світлим волоссям і милим, ніжним личком. Одне з найгарніших облич, які я бачила в житті. У наглядача чоловіків є брат, який працює на монахів; він сказав, що лікар у лазареті потребує помічника, тому її відрядили туди.

— І коли це було, добродійко Стамп?

— Два роки тому. Вона навідувалася до мене у свої вихідні дні, кожнісінької п’ятниці. Вона любила мене так само, як і я її. У монастирі їй не подобалося, сер.

— Чому?

— Вона не казала чому. Я вчу дітей ніколи не критикувати своїх зверхників, інакше погано закінчать. Та я бачила, що вона боїться.

— Чого?

— Не знаю. Я допитувалась, але вона нічого не сказала. Спочатку вона працювала на старого брата Александра, а потім він помер і прийшов брат Ґай. Вона боялася його, з його дивною зовнішністю. Річ у тому, що вона перестала бачитися з Адамом, сином мірошника. Він приходив до неї, проте вона наказувала мені відіслати його. — Добродійка Стамп кинула на мене гострий погляд. — А коли таке трапляється, це часто означає, що з жінки знущалися.

— Чи бачили ви якісь рани, синці?

— Ні, але щоразу вона поверталася в дедалі гіршому настрої. А одного дня, приблизно за пів року після того як Орфан почала працювати в монастирі, вона просто не з’явилася ні в п’ятницю, ні наступної.

— Ви, мабуть, хвилювалися.

— Хвилювалась. Я вирішила піти в монастир і з’ясувати, що зможу.

Я кивнув. Міг уявити, як вона рішуче марширує і гримає у ворота брата Баґґе.

— Спочатку вони не хотіли мене впускати, проте я стояла там і шуміла, доки вони не привели того пріора Мортимуса. Шотландський варвар. Він стояв і казав мені, що Орфан однієї ночі вкрала з церкви дві золоті чаші й зникла.

Копінґер схилив голову.

— Можливо, так і було, з цими дітьми таке трапляється досить часто.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив