Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Я підвів очі на Марка. Його хлоп’ячі риси обличчя були сповнені занепокоєння, і я усвідомлював, який тягар наклала на нього ця місія.

— Знаю. Це місце, ця тиша, яку порушують ті дзвони, від яких здригаєшся, мов осиковий лист.

— Ну, пильність — це добре. Я радий, що ти готовий визнати свій страх. Це добра чоловіча риса, краща, ніж бравада молодості. А мені варто позбутися смутку. Сьогодні ввечері молитимуся про силу духу. — Я з раптовою цікавістю глянув на нього. — Про що ти будеш молитися?

Він знизав плечима.

— Я не звик молитися на ніч.

— Це не має бути проста звичка, Марку. Не хвилюйся аж так, я не повчатиму тебе про молитву. — Я підтягнувся і випростався. Моя спина втомилася і знову боліла. — Зберися, мусимо глянути на ці бухгалтерські книги. А після вечері візьмемося за брата Едвіга.

Я запалив ще кілька свічок, і ми поклали книги на стіл. Коли розгорнув першу книгу, ковзнувши поглядом по рядках, заповнених цифрами і нечітким письмом, Марк серйозно подивився на мене.

— Сер, чи може Еліс бути в небезпеці через те, що вона вам сказала? Якщо Саймона Велплея вбили, бо він міг розкрити таємницю, те саме може статися і з нею.

— Знаю. Що раніше розпитаю в скарбника про цю зниклу книгу, то краще. Я пообіцяв Еліс, що ніхто не дізнається про те, що вона розповіла.

— Вона смілива жінка.

— І загадкова, еге ж?

Він почервонів, а потім раптово змінив тему.

— Чи брат Ґай повідомив, що в новіція було четверо відвідувачів?

— Так, і також вони, ті четверо старших посадовців, знали про мету приїзду Синґлтона, — вони і брат Ґай.

— Але саме брат Ґай сказав вам, що Саймона отруїли.

— Усе-таки я мушу остерігатися і не довіряти йому цілковито. — Я підняв руку. — А тепер ці рахунки. Ти ознайомлений із монастирськими обліковими записами з Палати розподілу?

— Звичайно, мене часто просили їх перевіряти.

— Добре. Тоді переглянь їх і скажи, якщо тебе щось здивує. Будь-які статті витрат, які здаються завищеними або неправильно підсумовані. Та спочатку зачини двері. Божа смерть, я нервуюся, як старий Ґудгепс.

Ми взялися до роботи. Це було нудне завдання.

Рахунки подвійного запису з їхніми нескінченними балансами важче відстежувати, ніж прості списки, якщо людина не є рахівником за професією, але, як я проаналізував, у книгах не було нічого незвичайного. Прибутки монастиря від його земель і монополії на пиво були великими; низькі витрати на милостиню і заробітну плату врівноважувалися високими витратами на їжу та одяг, особливо в господарстві абата. Виявилося, що в скарбниці є надлишок розміром близько 500 фунтів стерлінгів, непогана сума, але не надзвичайна, доповнена деякими нещодавніми продажами землі.

Ми працювали, доки в морозному повітрі не пробили дзвони, сповіщаючи про вечерю. Я встав і закрокував по кімнаті, потираючи втомлені очі. Марк зі стогоном простягнув руки.

— Усе так, як і варто було очікувати. Багатий монастир; грошей набагато більше, ніж у тих маленьких монастирях, з якими я раніше мав справу.

— Так. За цими балансами стоїть багато золота. Що могло бути в тій книзі, яку тримав Синґлтон? Можливо, усе аж занадто добре; можливо, ці цифри призначені для аудитора, а інша книга показує справжні. Якщо скарбник обманює Казну, то це серйозне правопорушення. — Я різко згорнув книгу. — А тепер ходімо, краще приєднаємося до святої братії. — Я кинув на нього серйозний погляд. — І подбай про те, щоб наша їжа була тільки зі спільного посуду.

Ми пішли до трапезної через монастирський двір, повз монахів, які низько нам кланялися. Один із них послизнувся і впав, бо за день багато ніг пройшло через подвір’я, витоптавши сніг до слизької шкірки. Проходячи біля фонтану, я побачив, що потік води замерз у повітрі, довгий шип льоду стирчав із сопла, мов сталактит.


Вечеря була похмурою.

Брата Джерома не було, мабуть, закритий десь за наказом пріора. Абат Фабіан став за катедру й урочисто оголосив, що новіцій Велплей помер від лихоманки, і за столами прокотилися приголомшені вигуки й заклики до Божого милосердя. Я помітив декілька злісних поглядів, кинутих на пріора, особливо з боку трьох новіціїв, які сиділи разом у віддаленому кінці столу. Я чув, як один із монахів, товстий хлопець із сумними слізливими очима, пробурмотів прокляття на тих, хто не має милосердя, увесь час пильно вдивляючись у пріора Мортимуса, який сидів, дивлячись уперед із суворим, незворушним поглядом.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив