Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Я думаю, що тут ніде немає безпечного ґрунту під моїми ногами. Ходімо досередини, бо підхопимо гарячку. — Я попрямував до дверей. — Дивно, що мій безпідставний страх, що він глузує з мене, наштовхнули вас на це відкриття.

— Принаймні тепер пріор Мортимус не може з певністю казати, що Саймон у пеклі.

— Так. Гадаю, це його розчарує.

Якщо він не вбивця, подумав я, тоді він уже знає. І стиснув зуби. Якби минулої ночі я не дозволив Еліс та брату Ґаю відрадити мене від розмови із Саймоном, то міг би не лише вислухати всю його історію, не лише вийти на вбивцю, але й Саймон був би ще живий. Тепер мені треба розслідувати два вбивства. І якщо те, що бідний новіцій пробурмотів у своєму маренні, було правдою, і Синґлтон справді не був першою жертвою, то їх було троє.

Розділ чотирнадцятий

Того дня я сподівався навідатися в Скарнсі, однак тепер було надто пізно. В останньому сяйві заходу сонця я знову втомлено побрів через двір до будинку абата, щоб поговорити з Ґудгепсом. Старий клірик знов-таки пиячив сам у кімнаті. Я не сказав йому, що новіція Велплея вбили, а лише те, що він був дуже хворий. Ґудгепс здавався байдужим. Я запитав його, що він знає про бухгалтерську книгу, яку Синґлтон вивчав перед смертю. Синґлтон, за його словами, повідомив тільки те, що отримав нову книгу в конторі, яка, як він сподівався, буде корисною. Старий пробурмотів непривітним тоном, що Робін Синґлтон був надто потаємний, а до нього звертався лише тоді, коли треба було поритися в книгах. Я залишив його на самоті з вином.

Здійнявся холодний, пронизливий вітер, прорізаючи мене, мов лезо, коли я повертався до лазарету. Знову пролунали гучні дзвони, закликаючи на вечірню, і я мимоволі подумав, що кожен, хто міг володіти інформацією, був у небезпеці: старий Ґудгепс, чи Марк, чи я. Убивство Велплея скоєно холодною і безжальною рукою і могло б залишитися нерозкритим, якби я не навів брата Ґая на думку про беладону, сказавши про дивні пози і жести Саймона. Можливо, ми маємо справу з фанатиком, але не з кимось, керованим імпульсом. А що, коли він планує покласти отруту в мою тарілку або думає, як би знести мені голову з плечей, як це він зробив із Синґлтоном? Я здригнувся і щільніше обгорнув плащ довкола шиї.

На підлозі нашої кімнати купками лежали книги. Марк сидів, втупившись у вогонь. Він ще не запалив свічки, але багаття кидало мерехтливе сяйво на його стривожене обличчя. Я сів навпроти нього; нагода відігріти мої бідні кістки біля теплого вогнища втішила мене.

— Марку, — сказав я, — маємо нову таємницю. — І переказав йому почуте від брата Ґая. — Я все життя розгадую таємниці, однак тут вони, здається, множаться і стають дедалі жахливішими. — Я провів рукою по чолі. — І я звинувачую себе у смерті цього хлопчика. Якби вчора ввечері я натиснув на нього. А там, у лазареті, коли він вигинав своє збідоване тіло і розмахував руками, я подумав лише про те, що він, напевно, перекривлює мене. — Я похмуро дивився поперед себе, на мить охоплений почуттям провини.

— Ви не могли знати, що станеться, сер, — нерішуче сказав Марк.

— Я був утомлений і дозволив, щоб мене вмовили дати йому спокій. Лорд Кромвель сказав у Лондоні, що час — важливий. Ось ми тут чотири дні без відповідей — і ще одна смерть.

Марк підвівся і запалив свічки від вогнища. Я раптом розгнівався на себе; мені слід було підбадьорити його, не піддаючись розпачу, але смерть новіція на мить приголомшила мене. Я сподівався, що його душа знайшла спокій у Бозі, і помолився б за нього, якби вірив, що молитви за померлих мають хоч якесь значення.

— Не здавайтеся, сер, — незграбно сказав Марк, ставлячи свічки на стіл. — Мусимо вивчити цю нову справу про скарбника. Це може допомогти нашому розслідуванню.

— Його не було в монастирі, коли сталося вбивство. Але ні, — змусив себе всміхнутися, — я не здамся. Крім того, не наважуся, адже це доручення лорда Кромвеля.

— Доки ви були в церкві, я оглянув господарські будівлі. Ви мали рацію, ці місця дуже людні. Конюшня, кузня, маслоробня постійно використовуються. Я не побачив, де можна було б сховати великі предмети.

— Варто оглянути ті бічні каплички в церкві. Так, і я побачив щось цікаве, коли виходив із болота. — Я розповів йому про жовтий відблиск на дні ставка. — Одне з місць, де можна позбутися доказів.

— Тоді нам треба все дослідити, сер. Бачите, у нас є підказки. Правда візьме гору.

Я силувано засміявся.

— Ой, Марку, ти не провів ціле життя в судах Його Величності, щоб так говорити. Однак ти правильно робиш, що підбадьорюєш мене. — Я вхопив вільну нитку на подушці крісла. — Я став меланхолійним. Уже кілька місяців почувався не в гуморі, але тут мені стало ще гірше. Мабуть, мої рідини не збалансовані, в організмі забагато чорної жовчі. Можливо, мені варто порадитися з братом Ґаєм.

— Це не те місце, де можна веселитися.

— Ні. І зізнаюся, окрім іншого, відчуваю небезпеку. Я роздумував про це зараз, у дворі. Звук кроків позаду мене, свист меча в повітрі…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив