Метью Шардлейк. Розгін

На півдорозі між річкою і мною виднівся великий пагорб, острів посеред болота. Його увінчувало нагромадження низьких руїн. Це, мабуть, те місце, про яке згадував брат Ґабріель, перше поселення монахів. Зацікавлений, обережно тримаючи свій ціпок, я зійшов зі стежки, ступивши однією ногою в напрямку острівця. На мій подив, земля під снігом була тверда. Я опустив другу ногу і зробив крок уперед. Знову відчув тверду землю. Але це була лише шкірка замерзлої, сплутаної трави, і раптом моя нога хруснула, хлюпнувши в м’якість. Я скрикнув, випустивши ціпок із рук. Мою ногу повільно засмоктувало щось схоже на густу багнюку; і відчув, як слиз і крижана вода заливають калошу і стікають по гомілці.

Я дико замахав руками, щоб утримати рівновагу, нажаханий, що можу впасти лицем у багнюку. Моя ліва нога все ще стояла на твердому ґрунті, і я щосили шарпнувся назад, боячись, що ця нога також проломить шар твердого ґрунту в невідому глибину. Але земля трималася, і, пітніючи від напруження та страху, я зміг, украй повільно, витягнути другу ногу, чорну від бруду. З багнюки доносився смоктальний, булькаючий звук і сморід вигрібної ями. Я відступив і, гупнувшись, сів на доріжці, серце калатало. Мій ціпок лежав там, де впав, — на болоті, та я і не думав його витягувати. Дивлячись на свою ногу, обліплену смердючою грязюкою, проклинав себе, що повівся як дурень. Яким був би вираз обличчя лорда Кромвеля, якби він дізнався, що його ретельно обраний комісар пережив таємниці й небезпеки Скарнсі лише для того, щоб упасти в болото і потонути.

— Ти недоумок, — сказав я вголос.

Я почув шум за спиною і різко обернувся. Ворота в стіні були відчинені, і перед ними стояв брат Едвіг, накинувши теплий плащ на габіт, і дивився на мене здивовано.

— Комісаре Ш-Шардлейку, з вами все гаразд?

Він окинув поглядом голий ландшафт, і я усвідомив, що він чув, як я говорив сам до себе.

— Так, брате Едвігу. — Я підвівся на ноги, розуміючи, що, заляпаний грязюкою, не справляв враження поважної персони. — Я потрапив у невелику халепу. Ледь не впав у болото.

Він похитав головою.

— Вам не варто туди заходити, сер. Це дуже небезпечно.

— Це я бачу. Що ви тут робите, брате? Чи зараз немає справ у конторі?

— Я п-п-провідував з абатом хворого новіція. Хотів п-про-вітрити голову. Іноді я приходжу сюди погуляти.

Я допитливо глянув на нього. Мені було важко уявити собі, що такий, як він, бродитиме засніженими садами просто заради прогулянки.

— Мені подобається виходити сюди і д-дивитися на річку. Це з-заспокоює.

— Поки дивитеся під ноги?

— Е…так. Ч-чи можу вам допомогти, сер? Ви в-весь у болоті.

Я починав тремтіти.

— Я дам собі раду. Але так, треба повертатися.

Ми пройшли через ворота і побрели назад до монастиря. Я йшов так швидко, як міг, моя розмокла нога здавалася брилою льоду.

— Як почувається новіцій?

Він похитав головою.

— Здається, він о-одужує, проте з цією грудною лихоманкою важко сказати. Минулої зими я сам хворів; два тижні не міг потрапити до к-контори.

Він похитав головою.

— А що ви думаєте про ставлення пріора до Саймона Велплея?

Він знову похитав головою, нетерпляче.

— Це с-складно. Нам потрібна дисципліна.

— Але хіба не слід стримувати вітер для стриженої вівці?

— Л-людям потрібна визначеність, їм п-потрібно знати, що за кожну провину вони будуть п-покарані. — Він глянув на мене. — Ви так не д-думаєте, сер?

— Деяким людям наука важче дається. Мені сказали не заходити в те болото, та я пішов.

— Але це була помилка, сер, а не гріх. І якщо комусь важко вчитися, це, безумовно, дає ще більше підстав для суворого покарання. А той хлопець слабкий, він будь-коли міг би підхопити лихоманку.

Його тон був рішучим. Я здивовано підвів брови.

— Здається, ви бачите світ чорно-білим, брате.

Він мав спантеличений вигляд.

— Звичайно, сер. Чорне і біле. Гріх і чеснота. Бог і Диявол. Правила встановлені, і ми маємо їх дотримуватися.

— Тепер правила встановлює король, а не Папа.

Він серйозно глянув на мене.

— Так, сер, і ми маємо їх дотримуватися.

Я подумав, що, згідно з доносом брата Ательстана, брат Едвіг та інші говорили не зовсім те саме.

— Як я розумію, брате скарбнику, вас тут не було в ніч убивства комісара Синґлтона?

— Т-так. У нас є кілька маєтків у В-Вінчелсі. Я не був задоволений рахунками стюарда, тому з’їздив туди на вибіркову перевірку. Мене не було три ночі.

— І що ви з’ясували?

— Я думав, що він нас о-обманює. Але проблема була лише в помилках. Усе-таки я його звільнив. Якщо люди не можуть вести належний облік, вони мені не годяться.

— Ви самі їздили?

— Я взяв одного зі своїх помічників, старого брата Вільяма, якого ви бачили в конторі. — Він уважно глянув на мене. — І тієї ночі, коли вбили комісара С-Синґлтона, перебував у будинку стюарда. Г-Господи, упокой його душу, — додав він побожно.

— Бачу, у вас багато обов’язків, — сказав я. — Але принаймні маєте помічників. Старий чоловік і хлопчина.

Він кинув на мене гострий погляд.

— Так, із хлопцем більше проблем, ніж він того вартий.

— Справді?

— Голова не для цифр, а-анітрохи. Я н-наказав йому знайти книги, які ви просили, незабаром м-мають бути у вас.