Метью Шардлейк. Розгін

— Не все в минулому, брате. Абат каже мені, що спокута Саймона Велплея частково пов’язана з певними почуттями, які в нього були до іншого монаха. До вас.

Він обернувся, раптово спалахнувши гнівом.

— Він дитина! Я не відповідаю за гріхи, які він обмірковував у своїй бідолашній голові. Я навіть не здогадувався, доки він не зізнався пріору Мортимусу, інакше поклав би цьому край. І це правда, я спав з іншими чоловіками, але висповідався, покаявся і більше не грішив у той спосіб. Ось, комісаре, тепер ви знаєте про моє минуле. Як мені відомо, у кабінеті головного вікарія люблять такі історії.

— Я лише шукаю істину. Я не тривожив би вашу душу просто заради розваги.

Він немов хотів ще щось сказати, тоді передумав і глибоко вдихнув.

— Маєте бажання оглянути зараз бібліотеку?

— Так, будь ласка.

Ми пішли назад нефом.

— До речі, — зауважив я після того, як ми пройшли деяку відстань мовчки, — я бачив тріщину на церкві. Вона справді потребує великого ремонту. Пріор не затвердить витрат?

— Ні. Брат Едвіг каже, що будь-яка програма ремонту обов’язково має обмежуватися наявними щорічними доходами. Цього ледве вистачить, щоб запобігти поширенню тріщини.

— Розумію.

У такому разі, подумав я, чому брат Едвіг і абат говорили про потребу в капіталі від продажу землі?

— Ці рахівники завжди вважають, що найкраще те, що дешевше, — філософськи продовжив я, — чепуряться й економлять, доки все довкола них не западеться.

— Брат Едвіг вважає заощадження грошей святим обов’язком, — сказав він із гіркотою.

— Схоже на те, що ні він, ні пріор не надто схильні до благодійності.

Він кинув на мене різкий погляд, але не сказав жодного слова, доки виводив мене з церкви.

Надворі мої очі засльозилися в холодному білому світлі. Сонце піднялося високо і світило яскраво, хоча й не гріло. У дворі розчистили більше доріжок, і монахи знову ходили у своїх справах, чорні габіти перетинали білий простір уздовж і впоперек.

Будівля бібліотеки поряд із церквою була напрочуд великою. Крізь високі вікна вливалося світло, освітлюючи полиці, заповнені книгами. Столи були порожні, лише один новіцій чухав голову над важким фоліантом, і старий монах у кутку старанно копіював рукопис.

— Небагато за читанням, — зауважив я.

— Бібліотека часто порожня, — сказав брат Ґабріель із жалем. — Якщо комусь потрібна книжка, він зазвичай бере її до своєї келії. — Він підійшов до старого монаха. — Як рухається ваша справа, Стівене?

Старий глянув на нас скоса.

— Поволі, брате Ґабріелю.

Я глянув на його роботу; він копіював стародавню Біблію, заголовні літери і фігурки поряд із текстом, вимальовані з витонченими деталями, яскраві фарби на товстому пергаменті лише трохи вицвіли впродовж століть. А копія монаха була погана, надряпані літери нерівні, кольори крикливі. Брат Ґабріель поплескав його по плечу.

— Nec aspera terrent[7], брате, — сказав він перш ніж повернутися до мене. — Я покажу вам зображення руки Варавви.

Ключар повів мене звивистими сходами на верхній поверх. Тут було більше книжок, незліченні полиці, заставлені старовинними фоліантами. Скрізь лежав товстий шар пилюки.

— Наше зібрання. Деякі книги є копіями грецьких і римських творів, створених за часів, коли копіювання було мистецтвом. Ще п’ятдесят років тому за тими столами внизу сиділо багато братів, які переписували книги. Та відколи з’явилося книгодрукування, нікому не потрібні ілюстровані твори, люди задоволені цими дешевими книжками з потворними квадратними літерами, зібганими докупи.

— Друковані книги можуть бути менш красивими, зате тепер Боже слово можна донести до всіх.

— Але чи можуть усі його зрозуміти? — жваво запитав він. — І без ілюстрацій і мистецтва, які розпалювали б наше благоговіння і пошану?

Він узяв із полиць старий фоліант і розгорнув його, закашлявшись від пилюки. Маленькі мальовані створіння пустотливо танцювали поміж рядків грецького тексту.

— Вважається, що це копія втраченого твору Арістотеля «Про комедію», — сказав він. — Підробка, звісно, італійська, з тринадцятого століття, але красива, одначе.

Він згорнув книгу, повернувшись до величезного тому, що стояв на одній полиці з кількома сувоями планів. Брат Ґабріель витягнув їх, і я взяв один, щоб допомогти йому. Я був здивований, коли він вихопив його в мене.

— Ні! Не чіпайте!

Я здивовано підвів брови. Його обличчя почервоніло.

— Вибачте… я… я не хотів, щоб ви забруднили свій одяг, сер.

— Що це таке?

— Старі плани нашого монастиря. Каменяр іноді заглядає в них.

Брат Ґабріель витягнув книгу, що лежала під ними. Вона була така велика, що він ледве переніс її до столу. Він обережно перегорнув сторінки.

— Це ілюстрована історія реліквій монастиря, укладена двісті років тому.