Метью Шардлейк. Розгін

Я роззирнувся засніженим двором. Тепер дорога до Лондона була б непрохідною; неприємно було усвідомлювати, що ми з Марком опинилися у своєрідній пастці, з убивцею. Я зрозумів, що несвідомо рухався центром двору, якомога далі від темних дверей. Раптом затремтів. Було дивно йти самому крізь цю білу тишу під високими стінами, і з відчуттям полегшення я побачив Баґґе біля воріт, який з допомогою іншого слуги розчищував доріжку від снігу.

Коли я підійшов, воротар підвів очі, почервонілий від роботи. Його супутник, кремезний юнак зі спотвореним бородавками обличчям, нервово всміхнувся і вклонився. Обидва наполегливо працювали, і від них тхнуло потом.

— Доброго ранку, сер, — сказав Баґґе.

Його тон був м’який; безсумнівно, йому наказали ставитися до мене з повагою.

— Жахлива погода.

— Справді жахлива, сер. Зима знову прийшла рано.

— Якщо ми вже зустрілися, я хотів би запитати про ваш нічний розпорядок.

Він кивнув, спираючись на лопату.

— Увесь монастир обходимо двічі — о дев’ятій вечора й опів на четверту ранку. Або я, або Девід робимо повний обхід, перевіряємо всі двері.

— І ворота? Вони замикаються на ніч?

— Щовечора о дев’ятій. І відчиняються о дев’ятій ранку, після заутрені. Жодна собака не зможе увійти сюди, коли ворота зачинені.

— І жоден кіт, — додав хлопець.

Його погляд був гострий; він міг бути потворним, але дурнем не був.

— Коти можуть перелізти, — запропонував я. — І люди можуть.

На обличчі воротаря з’явилася дрібка уїдливості.

— Не дванадцятифутову стіну, такого не зможуть. Ви бачили її, сер, вона прямовисна; ніхто її не здолає.

— Стіна оточує цілий монастир?

— Окрім задньої частини. Там вона подекуди зруйнована, але виходить прямо на болото. Ніхто не буде пробиратися через трясовину, особливо вночі. Один неправильний крок — і з головою зникаєш у болоті, — він підняв руку й опустив її вниз, — бульк.

— Якщо ніхто не може увійти, навіщо ви стережете?

Він нахилився ближче. Я відсахнувся його смороду, проте йому, здається, було байдуже.

— Люди грішні, сер, навіть тут. — Його тон зробився довірливим. — За часів колишнього пріора тут не було строгої дисципліни. Коли прийшов пріор Мортимус, він наказав ввести нічні обходи, про кожного, хто блукає вночі, слід доповідати прямо йому. Я це і роблю. Без страху чи заступництва.

Він щасливо всміхнувся.

— А як щодо ночі вбивства комісара Синґлтона? Чи помітили ви якісь ознаки того, що хтось міг пробратися в монастир?

Він похитав головою.

— Ні, сер, присягаюся, що все було так, як має бути між третьою тридцять і четвертою тридцять, я сам зробив обхід. Спробував відчинити двері з двору на кухню, як завжди, і вони були замкнені. Проте я бачив комісара.

Він поважно кивнув.

— Я чув, що ви бачили. Де?

— Під час обходу. Я проходив через двір, коли побачив, що щось рухається, і крикнув. Це був комісар, повністю вбраний.

— Що він робив о тій порі?

— Сказав, що в нього зустріч, сер. — Він усміхнувся, втішаючись увагою. — Він сказав, що якщо я зустріну когось із братії і вони скажуть, що йдуть до нього, то мушу пропустити їх.

— Отже, він таки йшов на зустріч із кимось!

— Я сказав би так. І він був досить близько до кухні.

— Котра це була година?

— Я сказав би приблизно чверть на п’яту. Тоді я майже закінчив обхід.

Я кивнув на велику будівлю позаду нас.

— Чи церква замикається на ніч?

— Ні, сер, ніколи. Але я, як завжди, обійшов її, перш ніж перевірити двір, і все було добре. Потім повернувся до свого дому о пів на п’яту. Пріор Мортимус дав мені маленький годинник, — гордо сказав він, — і я завжди перевіряю час. Далі трохи поспав, залишивши Девіда на сторожі, а тоді, о п’ятій, мене розбудив страшний крик і плач.

— Отже, комісар Синґлтон ішов на зустріч з одним із монахів. Тоді схоже на те, що великий злочин, скоєний тут тиждень тому, був справою рук монаха.

Він задумався.

— Я кажу, що ніхто сторонній не вривався до монастиря, це все, що знаю. Це неможливо.

— Не неможливо, а малоймовірно, я погоджуюсь. — Я кивнув. — Дякую, преподобний брате Баґґе, ви мені дуже допомогли.

Я поставив поперед себе ціпок і розвернувся, а вони знову взялися за свої лопати.

Я попрямував туди, де зелені двері позначали рахівничу контору. Увійшовши без стуку, опинився в кімнаті, яка нагадувала мій світ: побілені стіни, заставлені полицями з бухгалтерськими книгами, будь-які голі латки, заповнені документами і рахунками. За столами сиділо двоє монахів. Один із них, літній чоловік зі слізливими очима, рахував гроші. Інший, молодий бородатий монах, який програв у карти минулого вечора, насупився над бухгалтерською книгою. За ними стояла скриня з найбільшим замком, який я коли-небудь бачив; кошти абатства, безсумнівно.

Двоє монахів підскочили на ноги, коли я увійшов.

— Доброго ранку, — сказав я. Мій подих парував, бо кімната не опалювалась. — Я шукаю брата Едвіга.

Молодий монах кинув погляд на внутрішні двері.

— Брат Едвіг з абатом…

— Там? Я приєднаюся до них.