Между делом (публицистика и житейские истории)

Конечно, без мозгов можно жить, но, к сожалению, в последнее время стал чувствовать некий дискомфорт от того, что все перепуталось в голове, как в плохом сериале, поэтому прошу, верните мое серое вещество. Ведь я не задаром прошу его вернуть, а за вознаграждение. Конечно, на многое не рассчитывайте, ибо, как говорит жена: "Моим мозгам грош цена в базарный день", но пляшку первака обещаю. Только, чур, не обманывать, и не тащить мне свои мозги, а то я знаю этих забулдых, которые за бутылку водки готовы мать родную продать. Сообщаю таким любителям "зеленого змия", что у меня на темечке есть отметина – это мамаша меня уронила, и я ударился об угол печи.

Поэтому дамы и господа, а так же не дамы и не господа очень надеюсь, на вашу порядочность и жду свое серое вещество весом один килограмм шестьсот грамм.

С уважением Прошка Недайсала.

Жінка з півнем

Їхав містом трамвай дев'ятого маршруту. Набилось в нього народу, як оселедців у діжку, притислись одне до одного. Незручно, зате всі задоволені, бо всім же треба їхати: кому на роботу, кому на навчання, кому на базарі повештатися, бо якщо ніхто там не буде вештатись, то хто ж під¬тримає нашого дрібного, комерсанта?

От їдуть люди в трамваї, розмовляють, останніми но¬винами діляться та проблемами: як кашу із сокири зварити, а борщ – без м'яса та картоплі, і як накласти латочки на охрімову свитку. Бо якщо купиш собі якусь взувачку, то без пальта на зиму залишишся, а якщо шапку придбаєш, то без штанів будеш. От і вибирай із двох бід меншу. Раніше думали, який гарнітур придбати румунський чи німецький, а про чобітки казали – обов'язково югославські, в гіршому випадку фінські. Які разючі зміни стались в суспільстві. Ще недавно влітку їхали відпочивати до Криму чи то на Кавказ, зараз беруть в руки «кравчучку» та їдуть на збірки в поле за помідорами чи то насінням, якщо ще хазяїн виявиться добрим і не приорає те добро в землю. Що за смерч пронісся над країною, що за біда кинула людей у безодню страждань, кінця і краю яким не видно? Ніхто ж не думав там нагорі, коли замишляв перебудову, чим це закінчиться. А народ відчував, що добром це не кінчиться, бо на самому початку перебудови з'явився такий анекдот:

Запитує Хрущов у Брежнєва:

– Леонід Ілліч, ти що-небудь будував?

– Ні, не будував, відповідає Брежнєв.

– Нічого тоді не розумію, – дивується Хрущов. – Ти не будував, я не будував, а що ж тоді Горбачов збирається перебудовувати?

Народ скаже, як зав'яже, та тільки ж хто слухає той народ?

Отак, звичайно, сідаю в трамвай і на вус мотаю, про що ж люди говорять, що в них болить.

Значить, їде трамвай містом, а спереду, на тому місці, де кондуктор сидить, примостилась жінка років шістдесяти, на руках тримає півня. Півень у неї видний такий, сам сріблястий, гребінь червоний, а хвіст всіма барвами веселки переливається. Що не кажіть, а гонориста то птиця, сидить і гордовито на пасажирів поглядає. А ті в свою чергу теж дивляться на півня, бо не кожного дня в трамваї півень їде.

І їдуть у тому трамваї троє чоловіків, на роботу їдуть, а може, до пивбару. Один з тієї трійки такий собі веселун, любить покепкувати над іншими, розуміючи буквально, що сміх то здоров'я, його дорогоцінне здоров'я, а не тих, хто поруч. Захотілось, мабуть, йому пожартувати над старою. Підійшов він ближче до неї і каже.

– Куда, бабко, солов'я везеш?

Жінка з півнем мовчки дивиться на веселуна. Той повторює своє запитання:

– Що півень перестав курей топтати, то тепер ти його на базар? – говорить чоловік. Рот у нього до вух, так йому радісно від своєї дотепності.

– Та чого ж, топче ще він курей, – відповідає з сумом старенька. – Тільки немає тепер йому кого топ¬тать.

– А де ж його подружки поділись? – з почуттям гумору запитує дядько. – Подохли чи що?

– Краще б подохли. Бог дав. Бог взяв. Не обидно б було, а то ж власна донька забрала. Грім би її забив.

– Що то за дочка, що не в дім, а з дому несе?

– Отож така непутяща, наркоманка, все з дому винесла: ні одежі не залишилось, ні подушок. Тепер черга до курей дішла. Всіх забрала, а півня, мабуть, не змогла піймати.

– Куди ж ви його везете? запитав веселун, але в його голові вже не було колишнього куражу.

– Я онучку до лікарні везу, це єдине, що дочка в дім принесла, – жінка показала на маленьку худеньку дівчинку з якимось зляканим поглядом. – Не виженеш же її на вулицю, вона ж не винувата, що в неї батьки такі. А півня з собою веземо, бо як побачать вони, що ми пішли з дому, то прийдуть і заберуть і його.

– А що ж з вашою внучкою? – дядько став зовсім серйозним. Йому трішки неловко за свою безтактовність.

– Та ж її батько побив, що ледве жива лишилась. Якби я не схопила лопату і не стукнула його по спині, то він не відпустив би дитину.

Потім жінка розповіла, як він знущався над нею, як украв у неї пенсію, а потім п'яний бігав під вікнами і кричав, що з усіма розправиться.

– Але б тільки спробував вій залізти до хати, то я б його так і кінчила, у мене тепер під ліжком сокира лежить, – завершила сповідь жінка.