Міфи України

Змії повзуть у вирій по деревах, а ті, що вжалили когось, на покарання, лишаються в нас і на зиму (Чернігівська губернія). Вирій, або ірій, — інакше рай. «За переказами чехів і хорутан, — каже Котляревський, — він був помешканням сонця — Хорса; воно (помешкання) лежить за морем (повітряним) або серед моря на острові (руський Буян); сюди заходить сонце, скінчивши свій денний хід; тут панує вічне літо, буяє вічна зелень, сюди ховається взимку все життя природи і відлітають птахи; тут зберігається насіння, що приноситься на землю; і тут живуть душі предків і душі людей, ще не народжених» (повір’я про теплі криниці й лікування в них хворих — пізніша риса, принесена в давнє народне повір’я). Повір’я про вирій, або ірій, відоме й найдавнішим руським писемним пам’яткам. Так, Володимир Мономах у відомому «Поученні» говорить: «І сьому подивуємось: як птиці небеснії з ірію йдуть, і спершу в наші руки, та не зостаються на одній землі, але й сильні і слабі ідуть по всіх землях, за Божим повелінням, щоб наповнилися ліси й поля».

Під землею живе особливий народ — рахмани. Вони — християни, але не мають власного числення часу, тому й не знають самі, коли треба святкувати Великдень. Щоб допомогти у цьому випадку рахманам, в Остерському, Літинському і Луцькому повітах є звичай викидати у Велику суботу шкаралупи яєць у річку. Шкаралупи ці через три з половиною тижні, на Праву (переплавну) Середу, припливають до рахманів, і ті лиш тоді святкують Великдень. Через це у зазначених повітах свято Правої Середи зветься «рах-манським Великоднем». В інших місцевостях рахмани мають назву «нави» (душі померлих), і самий їхній «Великдень», радісну вість про який до них доносять кинуті у воду на Святу Неділю шкаралупи крашанок, називається «нав-ським», або «русальним»; у деяких місцевостях середа, на яку припадає «рахманський Великдень», зветься «Правою (праведною) Середою». На «рахманський Великдень» ламають березові гілки, приписуючи їм цілющі властивості («правлять кістку»).

Власне рахмани — це брахмани, або браміни (індійські мудреці), про щасливе, безтурботне життя яких на Маорійських островах, під самим «сходом сонця», відомо з марновірної легенди, занесеної до рукописних збірників середньовічної літератури. Ці ж казки занесені й до старовинних легенд про похід Александра Македонського в Індію.

Книжна руська словесність знайома з рахманами, можна сказати, вже з перших сторінок своїх. У літописі преподобного Нестора читаємо про них: «Говорить Георгій (Амартол) у літопису... Такий же закон і в бактріян, яких називають брахманами й островичами, — котрі за настановами прадідів і з благочестя м’яса не їдять, вина не п’ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед Богом». У «Ходінні Зосима до Рахманів», яке видано професором Тихо-нравовим за рукописами XIV і XVII століть, життя рахманів зображено доволі докладно. Наводимо «Ходіння» це в стислому викладі професора М. Сумцова.

Преподобний Зосим 40 днів нічого не їв і просив Бога показати йому країну блаженних. Бажання його було здійснено. Спочатку верблюд переніс його через пустелю; тоді вітер приніс до ріки, за якою жили блаженні. Переправившись через річку з допомогою величезних дерев, що нахилили з одного берега на другий свої верхівки, преподобний Зосим ввійшов у землю рахманів і пробув серед них сім днів. Рахмани вдень і вночі пробувають у молитві. Вони харчуються плодами землі і п’ють солодку воду, що витікає з-під кореня одного дерева. Нема в них ні винограду, ні залізних посудин, ні ножів залізних, ні домівок, ні вогню, ні золота і срібла, нема й одежі. Приживши з жінкою двох дітей, рахмани розлучаються і живуть далі доброчесно. Вони сплять у печерах на землі, яку застеляють листям. Янголи сповіщають рахманів про праведних і грішних людей на землі, скільки кому визначено років життя, і рахмани моляться за людей, тому що, як сказали вони Зосиму, «ми з вашого роду будемо». Під час посту рахмани замість деревних плодів годуються манною, що падає з неба, і лише на підставі цього судять про зміну часу: «коли наближається день Воскресіння Господнього, то вкриваються дерева духмяними плодами, і таким чином дізнаємося, — повідомили вони Зосиму, — коли початок літа буває, а замість служби Воскресіння Господнього неспання буває в нас: пробуваємо без сну три дні й три ночі». Рахмани живуть від 100 до 360 і навіть до 1800 років. їм відомий час своєї кончини і помирають вони без хвороби і страху. Янголи підіймають душі померлих рахманів до Господа Бога. Душа вклоняється Богові і йде «на місце супокійне». Рахмани склали опис свого блаженного житія, передали його Зосиму і приязно провели преподобного до ріки.