Міфи України

Вогонь застосовується в таких значних заходах: 1) при освяченні води на свято Богоявлення, для чого стріляють в момент занурення священиком хреста у воду з рушниць, і задимлене клоччя, яке вилітає після пострілу з дула, хапають і зберігають, як святиню; якщо ж не стріляють, то від палаючих «на Йордані» свічок запалюють ганчір’я, яке потім приносять додому і випалюють ним хрести на всіх чотирьох стінах хати, а також випалюють цим ганчір’ям хрестоподібно волосся на голові у дітей, щоб ті нічого не боялися; 2) вогнем спалюють так званого «дідуха» — солому, яку підстеляють під кутю і узвар напередодні Різдва Христового, а виносять з хат та спалюють рано вранці наступного дня свята, щоб не топтали ногами соломи, на якій лежав Христос (Ушицький повіт); соломою цією також перев’язують дерева, щоб вони добре плодоносили.

Блукаючі вогники на цвинтарях у деяких місцевостях вважають частиною пекельного вогню, і люди вірять, що такі вогники світяться на могилах лише дуже тяжких грішників, яких Бог карає пеклом ще до Страшного суду (Літинський повіт). В інших місцевостях походження їхнє пояснюють тим, що на цвинтарях завжди звичайно водиться всяка нечисть, чортівщина, а надто упирі, про яких мова йтиме нижче, і які намагаються учиняти людям шкоду і лякати їх (Ушицький повіт). Вважають їх також світлом, яке запалюють янголи на могилах праведників (там же), або душами, що вийшли з могил і запалили свічі, які несли, коли проводжали їх при похованні (Холмська Русь). Але найпоширенішим є повір’я, що вогники на цвинтарях, могилах, болотах та в інших місцях — не що інше, як скарби, що виходять з-під землі нагору для просушки (або — чорт просушує закопані в землі скарби). Бачити вогники може тільки щасливець. Щоб добути потім скарб, той, хто побачив вогника, мусить кинути в нього щось зі своєї одежі або взуття. Тільки-но він це зробить, скарб миттю ввійде в землю — та лиш на таку глибину, на якій відстані була від землі на людині кинута річ: якщо, приміром, кинуто шапку, то скарб ввійде в землю на глибину зросту того, хто її кинув, і т.ін. Тоді треба копати, і скарб буде вирито неодмінно. Проте нині таких щасливців уже немає на світі (Луцький повіт, Холмська і Південна Русь). Втім, вогники на болотах вважають також дияволом, який заманює туди недосвідчених подорожніх (Літинський повіт); вони можуть вказувати на місце проживання чортів (Ушицький повіт). Вогники, що з’являються на могилі (пагорбі), є незаперечним доказом того, що там поховано чаклуна (там же).

УКРАЇНСЬКІ КОСМОГОНІЧНІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО РІЗНІ ТРАВИ, КВІТИ, ХЛІБНІ ЗЛАКИ І ГОРОДИНУ

Шкраїнська народна ботаніка, оповита яскравим поетичним і релігійно-міфічним серпанком, довго і, на жаль, марно чекала на своє спеціальне і авторитетне дослідження. Між тим, час спливав, етнографічні матеріали нагромаджувалися в цілому досить мляво, легенди про різні рослини помалу забувалися самим народом, витіснені науковими даними природознавства. На нашу думку, допущена свого часу спеціалістами-дослідниками прогалина так і залишиться вже незаповненою, тому що втрачено сприятливий момент, якого вже ніколи не повернути. Такі назви різних рослин, як «Адамове», або «Чортове ребро» (Thysel-linum palustre L. Valeriana dubia Bung), «Адамова голова» (Eryngium campestre L.), «Богорбдишна коса» (Astragalus Cicer L.), «Богоматерина коса» (Hupericum humilusum L.), «Божа ручка» (Primula officinalis L.), «Божа благодать» (Gratiola officinalis L.), «Борода чортова» (Vincetoxicum officinalis L.), «Дівоча кров» (Amygdalus nanna L.), «Івасик» (Trifolium mantanum L.), «Миколайці» (Neottia Nidus avis L.), «Миколайчики» (Eryngium prlanum L.), «Петрів хрест» (Lathraea squamaria L.), «Петрова закуска» (Achyrophorus maculatus Scop., Hypochaeris radiata L.), «Ручка Божої Матері» (Anastalica hierochuntica L.), «Черевички Божої Матері» (Impatiens noli tangere L.), «Чоловічий вік» (Acmero-callis fulva L.), «Чортів хліб» (Nonnea pulla Dec.), «Чортова веселка» (Phallus caninus L.), «Чортова вишня» (Prunus Chamaccerasus jacq.), «Бісове ребро» (Valeriana officinalis L.), «Чортове яйце» (Phallus impudicus) та багато інших, які дуже багато промовляли колись народному почуттю й уяві, для нас нині залишаються тільки живими свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народнопоетичних легенд, які виникли здебільшого на апокрифічній основі. Цілком імовірно, що для науки вони загинули вже безповоротно. У цьому нарисі ми підберемо лише, так би мовити, краплі того, що випадково вціліло в записах тих чи інших українських етнографів або в журнальних «повідомленнях і замітках» етнографічного характеру.