Міфи України

А в Старобільському повіті і той, і інший перекази дещо перекручені, але при цьому доповнені новою подробицею. Спаситель прокляв коня за те, що коли Він переховувався од «жидів» і забрався в ясла, кінь своєю мордою повикидав звідти усе сіно і таким чином відкрив переслідувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кінь не годиться в їжу. Коні перебувають під заступництвом святого великомученика Георгія Побідоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квітня (за старим стилем. — Ред.) підстригають лошатам гриви й хвости і випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу (Житомирський повіт). Найкращих коней по-добає домовик, який заплітає їм гриву в косиці і їздить на них цілу ніч верхи у стайні, так що врешті-решт може геть загнати коня. Тому в стайні разом з конем ставлять цапа або підвішують до стелі вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик і їздить (Харківський та Старобільський повіти). Якщо домовик заплітає коневі гриву — значить, він (кінь або масть його) прийшовся до дому.

У стайні на порозі прибивають підкову або цвях, щоб злодії не вкрали коня. Через те місце, де качався кінь, не слід переходити: «лишай нападе»; а якщо трапиться кому перейти ненароком, то він мусить тричі сплюнути й сказати: «Нехай тоді мене лишай нападе, як кінь (жеребець) лоша приведе». Кінь за дванадцять днів наперед чує весілля або весну: «чує на себе лиху годину», що він матиме тяжку роботу (Чернігівська губернія).

Воли (Bos) і віслюки (свійський — Equus asinus) створені Богом і вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й віслюки вкривали Її соломою і зігрівали своїм диханням (Подільська губернія, Літинський повіт). Воли напередодні Нового року (в Луцькому повіті — напередодні Різдва Христового) набувають здатності розмовляти людською мовою.

Один господар, довідавшись од людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхні розмови. Ось і заліг він на ніч у яслах. Лежав так він, може, до півночі, — нічого не чути. Тихо в оборі (у воловнику, в загороді), воли полягали, ремигають собі. Лежали воли, лежали, а тоді один раптом підводиться. А другий і каже до нього: «Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?» Господар в яслах нашорошив вуха і слухає. Той віл, що підвівся, каже: «Як то ми далі житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сіна? А до весни ще далеко, то чим же він нас прогодує?» А господар все слухає та дивується. Ті воли, що лежали, кажуть: «Нічого, що в нашого господаря мало сіна; є ще в нього ціла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цією соломою господар і годуватиме нас до нового сіна. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще корців (корець дорівнює чотирьом мірам) зо два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тієї соломи, бо, як тільки обмолотить, то й помре; лише тим ми і поживимося, що в соломі лишилося де-не-де зернятко». Отак це розмовляють між собою воли, а господар все те чує. Може, в ті часи жито було дороге — платили, оце як і зараз, по три карбованці за корець, — тільки господар замислився — хочеться йому обмолотити ту солому. Міркує: «Обмолочу та продам — ось і куплю волам сіна». До того ж, він чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тоді не стерпів-таки: «Де, — думає, — валяються два корці жита?» Одразу ж умовив мо-лотьбитів: змолотили солому. Вимолотили вони й зерно, однак господар справді потім недовго й жив: як говорили воли, так і збулося (Київська губернія).

У Літинському повіті записано таку оповідь. Один дуже скупий чоловік, маючи намір пересвідчитися в тому, чи справді воли розмовляють між собою людською мовою напередодні Нового року, сховався звечора до волів у ясла. Незабаром він справді почув розмову їхню. Воли говорили один одному: «Нічого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар». Господар дійсно наступного дня помер. Під впливом цієї і подібних оповідей на Україні особливо дбають про те, щоб добре нагодувати волів напередодні Нового року.

Не можна бити волів коромислом, бо вони ревітимуть та бігатимуть. Не слід палицею проводити хреста на землі, а також не годиться заступом і сапою, або «тяпкою дзьобать» (бити, рубати) землю: якщо ступить на таке місце рогата худоба, то буде кульгати. Якщо загублених волів, а так само іншої свійської худоби, ніхто не нагляне, тобто не побачить, то вони можуть прожити у степу або в лісі декілька днів неушкодженими, тобто їх не займе ані вовк, ані будь-який інший хижий звір.