— красо невимовна! Задля мене створений, а задля Єви зачинений; Милостивий, помилуй мене грішного!» Тоді Господь умилосердився й послав янгола Іоїля, який відділив їм сьому частину раю. Адам і Єва поїли спочатку плоду тернового. Явився архангел Михаїл, приніс пшениці й меду і став настановляти Адама на діла ручні. Потім вигнав з раю всіх тварин, звірів, гадів і птахів і віддав їх Адаму, який дав їм усім імена. Адам почав обробляти землю. Прийшов диявол і каже: «Земля моя, а Божі — небеса і рай. Якщо хочеш бути моїм, то обробляй землю; а коли хочеш бути Божим, то йди до раю». Адам заперечив: «Божі небеса й земля і цілий всесвіт». — «Напиши його
Ремство Адама про втрачений рай породило цілу сім’ю українських і руських духовних віршів, відомих під назвою «Плач Адама». Нічого особливо оригінального ці вірші собою не являють і подекуди буквально повторюються повністю або повторюють окремі вислови апокрифа «Слово про сповідання Євине». А загалом вони є простим поширенням таких віршів з церковних співів Постувального тижня: «Вигнаний з раю Адам був, там же й сидів проти нього, ридав, голосив зворушливим гласом, і говорив: «Горе мені, постраждав окаянний я! Одну тільки заповідь Бога порушив — і всіх був позбавлений благ. Раю пресвітлий, для мене насаджений був і через Єву зачинений!..» Поетичні картини церковних співів у віршах доповнені відповідними благочестивими роздумами про марноту людських устремлінь до земної слави і земного багатства і завершуються в деяких з них поверненням Ісусом Христом грішного Адама до раю. Лад віршів — церковний. Остання обставина — треба думати — пояснюється тим, що багато з виспівуваних нині сліпцями псалмів і духовних віршів складені (створені) південноруськими письменниками кінця XVII й початку XVIII століть: Лазарем Барановичем, святим Димитрієм Ростовським, Іоаном Максимовичем та ін. Так, наприклад, щодо Лазаря Барановича, архієпископа Чернігівського, в дослідженнях про його праці прямо говориться, що він, «відвертаючи народ від мирських пісень й повчаючи, щоби пісні мирські залишали, а замість них хвалу Богу й Богоматері віддавали, багато пісень обернув на божественні і, без сумніву, в народ передавав. Хоча суголосся було мирських пісень, але текст створював божественний, щоби при нагодах, замість нікчемних божественні словеса були співані, і добродумання в серцях укорінювалося».
Інші українські вірші відзначаються вже цілком народним характером і, поряд з плачем Адама, відводять також місце зображенню самого життя перших людей невдовзі по вигнанні їх з раю. Такою є «Пісня про Адама і Єву», вміщена П. П. Чубинським у «Трудах Этнографическо-статистической Экспедиции в западно-русский край» (т. 1, с. 147—148):
«Сидить Адам просто рая I наготу покриває.
— А ти, Єво, не смутися,
І до мене обернися,
Прошу я тебе!
Господь Адаму говоряше:
— Де ж ти, Адаме, живеш?
— Осьде — в кутку,
Ох, мій смутку,
І з Свою молодою Тішу біду свою.
Заповіді не хранив,
..........сотворив.
— О, бач, Єво,
Смутна жено,
Було жить, не грішить;
Вибачай же тепер.
Лучче було в раю жить,
Солодкі яблука во рту йміть.
Тепер треба працювати,
Щоб кавалок хліба мати До самої смерті.
Зачав Адам розмишлять: