Міфи України

Та особливо зміцненню в народі віри в існування песиго-ловців-людожерів сприяли церковний живопис та іконопис. У дослідженні п. Ровинського вміщено опис Страшного суду за Клинцівським первотвором з такими словами: «Осторонь Мойсей показує жидам Христа... 1) стоять жидове, 2) стоять литва, 3) сині аравляни, 4) індіяни, 5) ізмаїльтяни, песячі голови, 6) турки, 7) сарацини, 8) німці, 9) ляхи, 10) русь»... Зображення песячих голів зустрічається в старовинних руських мініатюрах.* Так само зображення людини з собачою або вовчою головою, і до того ж велетня, наші предки бачили в церквах, в іконному зображенні мученика Христофора. Святий цей, за грецькими легендами, виводиться з країни кіно-кефалів-песиголовців і розмовляти він почав по-людськи лише тоді, коли янгол торкнувся його вуст. Цей геркулес християнських легенд зображувався на православному Сході не лише велетнем, а й подібним до єгипетського шакалоголово-го Анубіса, слуги Гороса, сина Озірісова³⁸. Так він зображувався у нас на старовинних іконах, згідно з проложними житіями.**

Нині вже відомо понад п’ять опублікованих українських легенд, записаних у різних місцевостях. У Маріупольському повіті розповідають, що колись був такий час, коли зовсім не було смерті, а натомість жили одноокі песиголовці. Бувало, спіймають песиголовці людину, закинуть її до ями, та й відгодовують там цукерками та пряниками, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тоді лізуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала: якщо можна промацати до кістки, то, значить, ще вона не вгодувалася, як слід; а якщо промацати до кістки не можна, в такому разі роблять їй надріз на пальці: з’явиться кров — ще відгодовують, а не з’явиться

— значить, вона вже цілком готова, і тоді її ріжуть. Звісно, песиголовці візьмуть та й зжеруть людину. Стали тоді люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся і послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовців — зовсім позводила зі світу.

Старі люди кажуть, що й досі ще є та земля, де жили песиголовці, та тільки песиголовців лишилося вже мало: попереводилися.

В Ушицькому повіті песиголовців звуть сироїдами і кажуть, що в них є одна лиш рука, одна нога і одне око. Сироїди чіпляються один за одного й бігають так швидко, що від них дуже важко втекти. Якщо вони зловлять звичайну людину, то відразу ж ріжуть її і з’їдають. Живуть сироїди в «Туретчині, за Дунаєм». У с. Капустяному розповідають про солдата, який попався було сироїдам. Солдат в усьому слухався їх: сумлінно працював, копав землю й корінці, і сироїди, врешті-решт, упевнились, що він від них не втече. Якось солдат пішов до лісу з маленькою дитиною своїх господарів і втік. Він змушений був декілька ночей провести на деревах. Ішов він, сам не відаючи куди, і раптом наткнувся на своїх товаришів-солдатів, і таким чином урятувався.

Про подібну пригоду «одного з руських людей» розповідають і в Сумському повіті. Колись, кажуть, на світі було багато людожерів, або песиголовців. У них не так, як у нас — два ока, а всього лиш було одне, величезне-превеличезне, більше, ніж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали білих людей, відгодовували їх волоськими горіхами і тоді робили час від часу надрізи на тілі: якщо йшла кров, то людину відгодовували далі, поки вона зовсім не запливала жиром. Спіймали песиголовці одного руського і призначили його до себе лакеєм. Новий полоняник так сподобався їм, що песиголовці не різали його, а все лиш стежили, чи не стане він тікати додому. А він не знав навіть дороги додому, і зовсім не помишляв про втечу. їжу для них він готував з полозів і шматків гадюк³⁵, до того ж песиголовці якнайсуворіше заборонили, щоб сам він щось з того їв: «якщо ж тільки,

— сказали вони, — їстимеш, то помреш». Довго стримувався він, а потім вирішив: «Все одно помру — одна смерть! Не мучитимусь принаймні в них!» І з цього часу став він їсти крихітні шматочки полозів, однак не помер, їв він так потрошку, їв, — і почав раптом розуміти, де яка трава, і від чого вона лікує; дізнався також, яка дорога веде додому, і що його рідні ще живі. От він і вирішив тікати. Зібрався, запасся усім на дорогу і пішов. Іде він, іде, зненацька перед ним відкрилося таке болото, що ні перейти його, ні перебрести через нього — більш як на півверсти. Він нарвав оситняку, обмотався ним увесь і сяк-так перебрався через болото. Песиголовці кинулися за ним у погоню, а він уже по той бік болота. «Повернись!» — гукають до нього. — «Ні, — каже, — не повернусь уже!» — «Ну, ошморгни хоч буряк!» — «Не хочу!» — «Ну, озирнись назад!» — Він озирнувся — і забув половину того, що знав. Прийшов він додому — рідні були всі живі і дуже зраділи йому. Він рвав потім трави, про які не забув, від чого вони лікують, і лікував людей до самої своєї смерті. Коли він помер, то всі по ньому дуже тужили.