Міфи України

— переважно затяжних і важких — жіночих робіт. Аж до останнього часу в м. Борисполі Полтавської губернії зберігся особливо своєрідний звичай «понеділкування», що зводився лише до неробства всіх заміжніх жінок у цей день з повним відхиленням будь-яких релігійних, благочестивих мотивів. Мало того, — право нічого не робити по понеділках на все наступне життя виговорювалося нареченою нареченому ще до того, як вони візьмуть шлюб, і входило окремою статтею до передшлюбного договору. Правом «понеділкування», якщо лиш бажали, користувалися й дівчата з інших місцевостей, які виходили заміж за бориспільців, але позбавлялись його ті з місцевих наречених, котрі виходили заміж в інші села. У бориспільському звичаї мимоволі впадають у вічі такі його особливості: 1) «понеділкування» не пов’язується — подібно, наприклад, до вшановування п’ятниць — до якихось свят чи постів, а відбувається самостійно — і до того ж без черги, тобто щопонеділка; 2) воно практикується тільки серед жінок, притому заміжніх; 3) що найвартіше відзначити — право «понеділкувати» входить окремою статтею до передшлюбного договору. Зазначені особливості дали привід п. Чернишову, на основі праць Баховена, Моргана, Льоб-бока, а в новітній час — Поста і Жиро-Телона, дійти у своїй «Спробі витлумачення звичаю понеділкування» того цілком правдоподібного висновку, що звичай цей у його, так би мовити, бориспільській формі виник за найвіддаленішої доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамічного типу. За первісної доби життя людства всі жінки певного племені вважалися пошлюбленими одночасно з усіма чоловіками того ж племені. Ця форма шлюбного співжиття відома під назвою «общинного», або «комуністичного» шлюбу. Шлюб «комуністичний» не відразу перейшов у шлюб типу моногамічного і на проміжних щаблях поступового переходу породив чимало досить оригінальних звичаїв, серед яких особливий звичай, названий Льоббоком «шлюбом на три чверті», який виразно виступає в житті гасанидських арабів — племені, що живе на Білому Нілі. Сутність цієї перехідної форми шлюбу полягає в тому, що дружина, згідно з шлюбним договором, зобов’язана зберігати цнотливість тільки у відомі дні тижня, в інші — має цілковите право розпоряджатися собою на свій власний розсуд. Занесені до стародавніх хронік перекази (приміром, переказ чеського народу, записаний Козьмою Празьким, та інші), дає підставу припускати, що і в житті слов’янського племені була доба, за якої шлюбні відносини мали характер «общинного» шлюбу. М. Г. Ковалевський, зробивши систематичний огляд фактів архаїчної старовини слов’ян і зокрема українців, визнає за можливе вважати стадоподібний стан з повним усуспільненням жінок найнижчим щаблем їхнього суспільного розвитку. До решток первісного «комунізму» жінок п. Ковалевський, слідом за професором Сумцовим, відносить, між іншим, нинішні українські «вечорниці» і великоруські «посиделки», а також деякі народні весільні обряди. Якщо це так, то в українському звичаї «понеділкування» в його бориспільській формі (святкування понеділка щотижня, участь у цьому святкуванні лише заміжніх жінок і, зрештою, внесення права на «понеділкування» до шлюбного договору) не можна не бачити решток свого роду «шлюбу на три чверті». Звичай цей, таким чином, започатковано за часів становлення моно-гамічних шлюбних відносин. Коли згодом шлюбні відносини остаточно вже склалися як моногамічні, такі, що вимагали від жінки цілковитої подружньої цноти, «шлюб на три чверті», що є прототипом «понеділкування», міг утриматися лиш за умови абсолютного зникнення з нього еротичного елемента або ж за умови видозміни цього елемента в простий обряд, який анітрохи не ображає почуттів чоловіка, — як видозмінився, приміром, болгарський звичай, за яким цнота нареченої належала друзям нареченого, у весільний обряд. Цей обряд у французькому весіллі дає право братові нареченого на перший поцілунок нареченої, в лауенбурзькому — право поїжджанам на той же перший поцілунок, а в ііівабському — право дружка на перший танок з нареченою. Право на вільність від шлюбних обов’язків, що становило суттєву рису «шлюбу на три чверті», як несумісне вже з поняттям про сувору подружню цнотливість, поступово витискається посиленим розвитком іншої сторони того ж звичаю — трудової, доки, врешті-решт, не щезає зовсім, змінившись правом заміжньої жінки на вільність від праці у відомі виговорені (обумовлені) дні тижня. Стародавній звичай утримав своє реальне життєве значення, але був пристосований до нових цілей, і відповідно до цих останніх змінив свій колишній характер: еротичний елемент зовсім відпав, а натомість його висунуто елемент економічний. Та оскільки право заміжніх жінок на звільнення у відомі дні тижня взагалі від будь-якої праці завдавало очевидної шкоди родинному господарству, то під тиском економічних потреб і в міру того, як родина набувала характеру рівноправної спілки чоловіка й жінки, однаково зацікавлених у процвітанні родинного господарства, це право неминуче мало обмежитися як у часі, так і в обсязі: кількість днів, коли жінка звільнялася від праці, що існує в бориспільському звичаї⁴³, звелася до утримання по понеділках лиш від деяких видів жіночих робіт.