Мій бос — ідіот

Завдання, що стоять перед начальником у його роботі, можуть спантеличувати. Повірте, я знаю, про що кажу. А коли симбіоз між начальником і його командою перестане існувати, атмосфера може надовго стати дуже неприємною.

Продавець, який, на жаль, був занадто здібним

Я сиджу тут і вихваляюся, який я розумний? Уважаю, що маю відповіді на всі запитання? Я — найкращий начальник у всьому світі?

Однозначно — ні.

Подумати про такі речі легко, як і піддатися на таку спокусу. Ви знаєте, який зазвичай це має вигляд, правда? Автор книжки про лідерство розповідає довгу історію свого падіння, яке закінчується тим, що їй (або йому) вдалося врятувати себе і компанію від краху завдяки їхнім надзвичайним навичкам і неймовірному таланту. Звісно ж, так просто ніколи не буває.

Я отримав свою першу керівну посаду, коли мені було двадцять чотири роки. Оскільки я був хорошим продавцем, то мені вдалося дуже добре продати й себе самого. Коли молодий, то маєш багато впевненості — і я не був винятком. Перед співбесідою на роботу я цілими днями повторював сам собі промову про мої сили та вміння. На інтерв’ю сказав: «Візьміть мене на цю роботу». Так вони і зробили. Їм сподобалось, що я випромінюю ентузіазм й оптимізм, вони оцінили моє прагнення перемагати. «Цей хлопчина може зробити багато корисного для нас».

Вони могли бути трохи розумнішими.

Сповнений енергії, я прийшов на нову роботу, впевнений у собі й переконаний, що можу врятувати світ. Я мав колосальні плани. Ніхто не може забрати в мене того, чого я тоді дуже хотів — щоб усе було добре. Я думаю, моя команда з тринадцяти осіб теж про це знала. Вони, мабуть, помітили, що до них прийшов хтось, сповнений енергії. На цьому етапі поки що жодних проблем.

Що я зробив з усією тією енергією? Емм…

Знаєте, це було двадцять п’ять років тому, і мені все ще важко про це згадувати. Нещодавно, коли я стояв перед світлофором і збирався перейти вулицю, побачив жінку, начальником якої я тоді був. Інстинктивно я сховався за стовпом. Я не пишаюся цим, мені це соромно визнавати, але я стидаюся того, що був для неї таким поганим начальником.

Я не міг подивитися їй в очі, хоча відтоді пройшла половина мого життя.

Мотивація та впевненість — це ще не все

Я був сповнений сил і запалу, але не знав, як організувати свій робочий день. Жодної структури, жодного планування, я був безграмотним і взагалі втратив здоровий глузд — усе тоді було справжнісіньким безладом. Насправді я просто бігав туди-сюди й жбурляв убік усе, що стояло мені на заваді. Через кілька років роботи в галузі я вже орієнтувався, що та як працює, тому міг взяти на себе частину клієнтів. Ідеально — чому б і ні! Тож я і взяв собі кілька клієнтів. Це ж було цілком нормально, за винятком того, що мене брали на роботу для чогось іншого.

На новому робочому місці також були якісь містичні неписані правила, якими можна було заповнити товстезний зошит. Проте про них я не знав.

Добре пригадую одне запитання, з яким до мене звернулися працівники в перший тиждень: «Що ми робимо з обідньою перервою?» Я взагалі не міг второпати, про що йдеться. «Їжте, коли зголоднієте». Однак ми не могли всі водночас піти на обід — це було неможливим. (Я працював тоді у великому відділенні банку, в той час люди активно відвідували такі місця.) Зрештою, я думаю, мої працівники мусили б розв’язати цю проблему без моєї участі. Тоді моя реакція була: «розберіться з цим».

Це була моя стандартна відповідь на проблемні запитання — «Розберіться з цим».

Клієнт горлопанить біля столу працівника. «Розберіться з цим».

Грошей у касі немає. «Розберіться з цим».

Улла сьогодні взяла вихідний, а Мар’я хворіє, в нас нікого немає, хто залишився б тут в обід. «Розберіться з цим».

Одна жінка так нервувала на роботі, що живіть у неї болів майже щодня. Стрес її переслідував. Якось вона показала мені свій робочий розклад — він був катастрофічний. Її план дня — це картина відчаю. Черга клієнтів вишикувалася за її столом із восьмої ранку й до п’ятої вечора. Навіть обідні перерви були зарезервовані для клієнтів. Вона не мала часу збігати до туалету. Людина фізично не можете працювати так. Я пам’ятаю, як дивився на її графік і просто казав: «Ой лишенько».

Через деякий час я все ж збагнув, що вона просила в мене допомоги, але мені болісно згадувати свою реакцію: «Розберіться з цим». Інших відповідей у мене не було. Як я міг знати, що робити, якщо навіть не розумів, як така ситуація могла скластися.

«Треба просто докласти більше зусиль».

Не таку пораду хоче почути людина, що задихається на роботі.

Це була моя стандартна відповідь на початку дев’яностих. У ті часи популярним було гасло: «не приходь із проблемою — приходь із рішенням». Я взяв його близько до серця. Звісно, в цій приказці є щось, бо, вочевидь, неможна зосереджуватися тільки на проблемах, але багато чого залежить від того, у який спосіб ми даємо такі сміливі поради.

З доречністю і вчасністю порад у мене все було вкрай погано.