Міхал Шьмєляк - Вники

– Звідки це взялося? Ця назва.

– Бо тут покарання приходить швидко. Ніби хтось перевіряв дію Страшного суду саме тут, у Вниках, у

цьому костелі. Ісус.

– Ісус? – Косма починав упевнюватися, що має справу з божевільним.

– Так, цей тут, із костелу. Він висить на хресті, прибитий як годиться, але часом з нього злазить і йде

вершити правосуддя. Тому кажуть, що це костел Мстивого Ісуса.

Чоловік знову обернувся й подивився Космі в очі.

– Я бачу, що ти людина малої віри, мені не віриш. Але увіруєш…

Чоловік потягнувся, помахав рукою – мабуть, на прощання – розвернувся на місці і пішов. Косма

стежив за ним очима, поки той не зник за поворотом лісової дороги. Він дивувався розмові, скільки в ній

балаканини божевільної людини, а скільки правди. Кажуть, божевільними називають тих, хто постійно

говорить правду.

Незабаром він мав переконатися, скільки правди у цьому вислові.

  

Кількома днями раніше

Канцелярія єпископа Мар'яна Кавенцького прямо змушувала бути смиренним і цілковито покірним.

Все тут було важке, старовинне і, звісно, без будь-якого винятку, до біса дороге. Почуття власної вартості

звичайної людини атакували картини, гобелени, свічники, старі меблі, товсті килими і – як головний кат –

величезний письмовий стіл, за яким Пілсудський, Костюшко чи інший національний герой, безсумнівно, мав

щось підписати. Ти дивився на цей предмет меблів і вже знав, що його історія кидає на лопатки всю історію

твоєї нещасної родини. Звичайний довбаний письмовий стіл представляв більше, ніж генеалогічне дерево

середньостатистичної родини Ковальських. Рівність, свобода і братерство, мати його йоб!

– Давай, сідай, Габрисю, сідай. – Єпископ звернувся до Косми вкрай поблажливо, але мав на це

повне право. Він був його дядьком і завжди використовував його перше ім’я, яке Косма ненавидів.

Наслідуючи приклад Володийовського, він почав використовувати своє друге ім’я. Але хлопець стільки

заборгував своєму дядькові за життя, що його онуки, мабуть, не зможуть повернути цей борг. Власним

онукам, звичайно.

– Візьмеш відпустку, розумієш?

Єпископ нібито питав, а радше констатував факт. І зовсім не мало значення, що католицька церква і

поліція були різними інституціями. Якби дядько казав, що Косма йде у відпустку, він міг би й справді почати

пакуватися. Чи доречно було протестувати?

– Відпустку? – здивувався він з принципу.

– Саме так, Габрисю. Поїдеш до невеликої місцевості в горах під назвою Вники, поблизу Єленєй

Гури. Там є деяка неясність, яку потрібно перевірити, так би мовити: дослідити. Знаєш, Габрисю, так прямо

по-поліцейському.

– Ну, але коли я у відпустці, я не можу займатися справами, – несміливо запротестував Косма, і як

тільки скінчив це речення, зрозумів, що він говорить дурниці, і краще нічого не говорити. На жаль, його язик

завжди був швидшим за голову, тому його з тріском викинули з семінарії.

Єпископ Кавенцький, мабуть, відчував те саме, тому що він відкинувся на спинку крісла з легкою

посмішкою і продовжив, не лякаючись:

– Туди нещодавно відіслали молодого священика. Знаєш, на таку собі відпустку, відпочинку, роздуми. Щось ніби Ісус у пустелі. Він мав спокійно все обдумати, що він робив правильно, а що не зовсім

4

добре, поговорити з Богом, знову знайти Його. Такі пустельні є гарними для молодих і непокірних розумів, Габрисю.

Він багатозначно подивився на свого племінника, а потім потягнувся до шухляди. Дістав великий

пакет і поклав його на стіл.

– Хлопець зник під час цього благодатного для його душі відпочинку, – зітхнув єпископ, ніби йшлося

про долю персонажу з серіалу, а не про реальне зникнення.

– Ось так просто? – спитав Косма.

– Просто так, – погодився єпископ. Він підсунув пакет в бік хлопця. – Ось деякі речі, які допоможуть

тобі в усій цій справі. Щоб ти там не бідував, але й не надто кидався в очі. Відпустка в тебе безоплатна, я не

хочу, щоб ти на цьому щось стратив. Крім того, я не буду вчити поліцейського, як йому діяти. Ну і фотографії

хлопця, якісь нотатки, канцелярія все підготувала.

– Що з ним могло статися? – сміливо запитав Косма, механізм слідчого одразу спрацював і замість

дядька Мар’яна він тепер побачив важливого свідка у щойно розпочатій справі.

– Будемо сподіватися, що нічого страшного. Нібито, він зник, забравши з собою всі свої речі. Нібито

втік. Але я добре знаю цього хлопця, Габрисю. Дуже добре знаю. Сам він знав, що після грози завжди

виходить сонце, і якщо витримає і повернеться, то все буде добре. Не втік би, він мені це обіцяв.

Ну так, обіцянки, які дані дядькові, треба виконувати тому що він свої дотримує. І треба мати дуже

багато щастя, щоб мати можливість запропонувати йому будь-що.

– Ну, і щоб було зрозуміло, парафія, куди він поїхав, – це не якийсь Сибір. Це звичайне, тихе

містечко, з досить великою чередою віруючих, які дуже прив’язане до своїх пастирів. Далеко від суєти