Міхал Шьмєляк - Вники

реакції, тип був відповідного розміру і не мав мозків, хто знає, що ховалося під цим розпатланим волоссям.

Рубенс розплющив очі, трохи підвівся на шезлонзі й подивився на Косму. Він підвівся і, бурмочучи

щось під ніс, пішов до вагончика. Вийшов з ще одним шезлонгом, зовсім іншого кольору, у кількох місцях

підремонтованим. Ймовірно, власник давно викинув його на смітник. Рубенс розклав його поруч із своїм й

знову сів. Косма почув себе запрошеним, тому підійшов і сів біля господаря. Той дістав з плівки банку пива й

подав гостю. Косма прийняв подарунок, потім відкрив пиво й подивився на чоловіка.

В його очах не було божевілля, яке він кілька разів бачив за час служби у явних психів. Типи, що

оголюються в парках, підпалювачі, вбивці власних сімей. Явна неувага до одягу та фізичної форми більше

скидалася на старого холостяка, ніж на безхатька.

– Я приніс обід від Валясякової. – Косма показав на полотняний мішок. – Вона піклується про вас.

Рубенс навіть не глянув у його бік. Він відкрив останню банку, зробив великий ковток і відригнув.

– Багато людей піклуються про вас, як я чув, вам ремонтують фургончик, дають їжу та роблять

покупки в крамниці. Лампадки.

Чоловік подивився на нього, знову випив пива і вмостився зручніше на шезлонзі.

– Навіщо ти мені дав ту лампадку? – запитав Косма.

Тиша.

64

– Ви знаєте, що сталося з отцем Пьотром Дембіцьким? Ви бачили, як він тікав вночі з Вників?

Тиша. Поведінка чоловіка свідчила про те, що він був у повному зв’язку зі світом, людина в кататонії, замкнена у власній свідомості за дверима однієї думки, у цьому випадку - його зниклого сина, не принесла

би йому шезлонг і не запропонувала б пива. Тож чи то чоловік не хотів говорити, чи то десь у своїй упертості

вирішив спілкуватися лише на важливі теми, можливо, з обраними людьми. Що ж, у поліцейській школі

варто було приділяти більше уваги заняттям з психології, тепер він би в мить ока розшифрував старого, а

тому не залишалося нічого іншого, як викочувати найбільші гармати та покладатися на інтуїцію.

– Вас називають Рубенсом, мабуть, через ті картини, що висять на стіні будиночку?

Чоловік нерозбірливо пробурчав, може, навіть із задоволенням, але Косма, мабуть, шукав більше

того, що він хотів почути.

– Ваше справжнє ім’я – Роман Кучера, і ви родом із Гданська, – спокійним голосом продовжив

поліцейський. – доктор Роман Кучера, мистецтвознавець. Студенти вас знають і люблять. Знаєте, що в

університеті досі хваляться вашою фотографією? Вони пам'ятають вас.

Рубенс подивився на нього не вороже, а радше з виглядом людини, якій все байдуже.

– Я нічого не знаю про історію мистецтва, — продовжив Косма. – Я б не зміг відрізнити картину

Рубенса від картини Коссака. Проте я легко можу відрізнити звичайне зникнення від того, у якому занадто

багато знаків запитання. Я поліцейський. І я думаю, що ваш син, Янек Кучера, якраз такий випадок. Ця

справа вимагає відповіді, яку вам ніхто ніколи не давав. На мою думку, хтось є відповідальним за його

зникнення. Також в архівних статтях я бачив, як ви боролися за правду, тому я знаю, що вам це не байдуже, або, принаймні, так було раніше. Хтось має понести покарання за це.

– Я вже знаю відповідь, — раптом сказав Рубенс хриплим голосом. Він тримав у руці банку пива й

дивився прямо перед собою. Косьма не міг у це повірити, на мить він переконався, що травма назавжди

затиснула його голосові зв’язки залізним кулаком болю. - Більше ви вже не мусите шукати, — додав він.

– Мушу, бо я її не знаю. Ще один молодий священик, Пйотрек Дембіцький, нещодавно зник, можливо, з тієї ж причини, таким же чином.

– Так.

– Я тут, щоб дізнатися.

– Я дізнався, — хрипко засміявся Рубенс. — Я дізнався… — повторив він, цього разу з сильною

гіркотою в голосі.

– Скажеш мені?

– Так.

– То що ж трапилося?

– Це Бог.

Косма безсило впав на шезлонг. Це вже ставало нудним.

– От тільки не пизди тут… Будь ласка, що це за Бог? Той Христос із легенди?

Рубенс подивився на нього, спокійно допив пиво й поставив банку. Він засопів з виразом зречення, наче вчитель, який щойно зрозумів, що ніякі додаткові заняття не допоможе найбільшому ідіоту в класі.

– Ну й містечко, — сказав Косма втомленим голосом. – Всі просто кружляють навколо теми, ніхто

нічого не говорить прямо. Боюся, що продавщиця скоро почне цитувати Сенеку чи Аристотеля і

підраховувати покупки за допомогою якихось філософських роздумів.

– Але це правда. – Безхатченко, точніше відлюдник, бо в нього була хата, обернувся до Косми, від

чого шезлонг заскрипів. – Це просто правда, тут Бог компенсує кривди.

– Яким чином?

– Знаєш, чув. Ой, ти вірно чув, тобі всі так кажуть, а ти не слухаєш.

– Що? Що Христос сходить з хреста, одягає костюм і йде на роботу? – насмішкувато сказав Косма. –