МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

В очах йому жовто мигтить осінь.

—

Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною

галявиною.

Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.

Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а

якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному

стадіончикові!

Нюх-нюх, нюх-нюх... Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка

рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав

уздовж грибної лінії.

—

Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка

втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й

вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок

на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова

крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..

Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть.

Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо «улову». Це ж їм у

Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!

—

Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині

сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з

грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама

ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою:

найкращий спогад мого дитинства!

Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й

посмажити!

Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.

У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у

сховок.

Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій

Товстушиній хворельці!..

Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в

сарайних стінах.

Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів

Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують

їх на паливо.

Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться

ті гриби!

— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.

З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило

опускається на залишки вугільного пороху.

Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!

Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, іцо хлопчик не нагадав про

себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж

поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.

А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих

загадкових тварин.

Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.

Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й

перекидає в руках камінчики-вуглинки.

Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще

сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда

завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!

Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не

смішно.

Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим

липкучим «бабиним літом»?..

Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..

Зненацька двері в хаті різко відчиняються.

З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через

подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його

відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх

кукурудзинням.

Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається

за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож

мусить «займати чергу»!

—

Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж

Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.

—

О-о-о-ой! Живо-о-о-ота... скрутило! — озивається жалібно.

Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку пароч-

кою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.

Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..

Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із

хати вилетіли ще два гості.

Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-

таки... до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня

защібка вмить відпала.

—

Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.

Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!

Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув.

Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався

геть.

Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і

того вечора більше його не бачили.

—

Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне

той, який вилазить із туалету.

—

А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна

скорчена від болю морда.

Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою

миготіло в очах дужче, ніж від осені.

Гонки до туалету набирали обертів.

Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась