МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

Бо Найда з Миколкою ніколи не плачуть.

Миколка просить, щоб Дівчинка не нюняла: він знає, де вона живе, і за-

веде її додому.

Але Дівчинка, розмазуючи солону воду по щоках, заливається ще дужче.

—

Терточка! — хлипає вона. — Моя Терточка!!!

Виявляється, Дівчинка вийшла з терточкою гуляти, спочатку загубилась

терточка, а потім і сама Дівчинка.

Миколка з Найдою розгублено нюшать між болотом і каменюччям. Ніде

не валяється жодної тертки.

— Вона, мабуть, втопилася в калю-у-ужі! — аж заходиться малявка.

Миколка попорпався дрючком у калюжі, але й там — тільки прогниле,

ще, мабуть, торішнє, листя.

—

Ходімо, я знаю, де можна познаходити цілу купу всяких терточок!

Найдо, за нами!

Хлопчик бере Дівчинку за руку, і вони рушають на Пустирище.

Залізні тертки Миколка з Найдою вже давно поздавали на металобрухт.

Але пластмасових валяється ще чимало.

—

Ні-і-і! — заламує руки Дівчинка, відкидаючи одчищену Миколкою

жовту пластмасову терточку. — Терточка — це мій хом’ячо-о-ок!

—

Тьху, з тобою разом! — не знає Миколка, сердитись чи сміятись.

Але Найда знає, що робити.

Він поспішає туди, де зо дві години тому так і не спромігся заснути.

Ось він, запах! Як же відразу не здогадався? Мильно-цукерковий — бо

Дівчинчин. Котячий — бо чим іще, як не котами, для нормального пса можуть

смердіти миші?

І ким же, як не звичайною мишею, врешті-решт, є хом’як?!

Найда переможно гарчить і кличе Миколку з Дівчинкою.

Ось вона, Терточка: забилась під сухе лопушиння і тремтить.

Миколка визволяє хом’ячиху з шалини, оббирає від реп’яхів і подає

Дівчинці.

Дівчинка стрибає від радості й цілує Терточку.

Найда стрибає від радості й лизькає Миколчину руку.

Миколка теж радий, але рятівникам не личить того виказувати.

— Гайда, ми з Найдою проведемо вас додому! — супиться Миколка.

Найда згідливо помахує хвостом і біжить уперед — у розвідку, бо все-

таки їм зовсім ні до чого наштовхнутись, наприклад, на Дівчинчиного

Тата.

—

Швидше чеберяйте, малі приблуди! — підганяв Миколка Дівчинку

з хом’ячком, оббираючи на ходу реп’яшшя із ведмежих вушок на її шапочці.

— Уже смеркає!

Листопадове сонце і справді скочувалось у напоєну останнім теплом

дерезу.

ПОРОЗУМІННЯ

Найда переховувався за купою брикету й одверто нудився. Він часто

лежав тут, на латочці теплого асфальту, під яким глибоко в землі проходила

якась тепла труба.

Запах брикету йому зовсім не подобається, проте мусив терпіти: шкільні

Двері відпустять Миколку не скоро. Бо вчора Миколка ненароком потрапив під

Контрольну. А це неодмінно значить, що наступного дня, тобто сьогодні, його

поженуть на Перескладання.

—

Гав! — Найда аж підстрибнув од здивування, коли з-за брикетної

купи на нього раптом вискочив його Миколка. Ранувато! Щось передчуття

почали зраджувати Найду!..

—

Дай п’ять!

Найда невпевнено простягнув лапу. Миколка розмашисто плеснув її своєю

розпростертою долонею.

—

Другу! — Миколка так само розмашисто ляснув іншу Найдину лапу

своє другою рукою.

Так Миколка робить лиш тоді, коли його розпирає радісна звістка.

—

Прикинь, Контрольну забацав на «десять»!!! — Миколка

прицілився брикетинкою до дірки в штахетах.

Однак передумав кидати, завваживши Найдине здивування. — Думаєш,

списав?

Найда очікувально позиркував на господаря.

—

Тільки перше завдання! Потім Катьку відсадили, і я робив сам!

Хлопець таки пожбурив брикетинкою, але промазав, вона, вдарившись об

дошку, розсипалась на чорні шматки.

Найда пчихнув і закрутив головою.

—

Не віриш? Училка сказала, що казанок у мене варить, як треба...

Найда все більше насторожувався: не подобались йому ці новини.

—

Чого ти витріщився? Ну, гаразд, вона казала не «казанок варить» —

«голова працює»! В тебе, каже, цей, як його, математичний імунітет... Ні, та, як

її — інтуїція! Коротше, розумний ти, каже хлопець, якби ще й учився — ціни б

тобі, каже, не було.

Найда похмуро мовчав.

—

Може, мені справді за розум узятись? — підкидав ті смердючі

брикетини й ловив їх, наче фокусник.

Справно виходило, може, Училка має рацію!..

Чому ж Найді хочеться завити?

—

Я вже разок і в читалці засвітився.

Що-о-о? Миколка ще й по бібліотеках шастав?

Найда обтрусив із себе брикетний пил і невдоволено рушив до воріт.

Бракувало тільки, щоб Миколка заради тих Контрольних зневажив їхні Базар,

Смітники й Пустирище!

—

Найдо, куди линяєш? — розвів руками хлопець. — Я ще ж, той, у

півтретьої... На гурток думав... На математичний!..

Так і є! Кінець! А в них із Найдою було ще стільки планів!..

—

Спинися, дурний! Думаєш, дуже я хотів на той гурток?

Найда зачеберяв іще скоріше.

—

Училка пристала: піди, каже, піди! — Миколка наздогнав собаку.

— Он Катька, мовляв, ходить, підтягнулась, порозумнішала!..

Найда все прискорював біг, а в його вірній собачій душі наростало тяжке

несобаче зітхання й образа на людський рід. Правду в них кажуть: скільки

вовка не годуй, а він у ліс дивиться! Ніби не він, не Найда, першим помітив, що

його Миколка дуже розумний! Ще коли всі, з Училкою разом, вважали його за