МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

Мугикаючи під носа якусь пісеньку, рушила до колонки.

Раптом я-а-а-ак звересне!

Та я-а-ак брязне відром, та я-а-а-ак побіжить назад у хату!!!

Наче та скажена Анхвіса! Такого кіна Миколка з Найдою навіть не

сподівались!

За кілька хвилин Товстуха знов обережно висунулась із Будиночка.

Покрадьки наблизилась до лавки. У напівтемряві опудало було дуже

людиноподібно.

—

Агов, чоловіче! Що ви тут робите?

«Чоловік» мовчав.

—

Прошу пана, це, мабуть, якась хвальсихвікація! Ви, мабуть,

переплутали адресу!..

«Панові» — хоч би що!

—

Громадянине, нащо мені ваші хвестивалі?! Забирайтеся з мого

подвір’я!

«Громадянин» і не думав слухатись.

Миколка з Найдою лежали на землі у сховку, собака скавулів од сміху,

Миколка пирскав, затуляючи рота рукавом.

Жінка підійшла ближче.

—

Якщо ви свататись, то можете відразу набрати собі гарбузів! Ми з

Анхвісою — хвеміністки й кавалерів не приймаємо!

«Кавалер» нахабно шкірився з-під ганчір’я.

— Хвлегматик якийсь, чи що?.. Чи — хванатик-маньяк?.. Чи просто

заснув?.. — Товстуха обережно поторсала «гостя» за плече. — Я зараз викличу

міліцію!

«Хванатик» тільки ще нижче звісив голову.

— Може, вам погано? Може, вас до хвармацевта?

Миколка з Найдою аж качалися від реготу.

Мабуть, Товстуха вирішила зміряти «хворому» пульс, бо взяла його за

рукав.

Пальто зсунулося, з-під нього посипався бур’ян.

Але Товстуха й тепер не второпала, в чому річ. Вона сварила «негідника»,

що насмітив у щойно прибраному Дворикові!

Аж коли гарбуз упав із палиці і погуркотів асфальтом, до неї почало

доходити.

—

Ах о-о-о-он воно що-о-о-о!!! — аж заспівала з несподіванки. — То

це все — хвікція? То це — чиїсь дурні хвокуси?

Товстуха пірвала дрючка, якого висмикнула з того-таки «чоловіка», і

метнулась до огорожі.

— Ану, де-е-е тут ті ахверисти?!! — верещала мало не на всю Вулицю.

Підозрював же Найда, що вона — скажена!

Тож вони з Миколкою ґав не ловили. Ноги-лапи на плечі — й гаття!

В Халабуді ще довго обговорювали пригоду, передражнювали Товстуху і

сміялись, аж падали, аж надривали животи.

—

«Хоч ваші черевики дуже ґламурні, але шапочку можна було

підібрати моднішого хвасончику!» — кривлялась хлоп’яча тінь супроти свічки.

— ...«Не хвилюйтесь, прошу пана, хвармацевт вам причепить голову

назад!»

—

...«Забирайтесь, шановний, бо зараз нацькую на вас Анхвісу! Як

скажч своїй кицунечці: «Хвас!» — із вас тільки зернята посиплються!..»

Хоч Найді трохи й незатишно було моститись до сну не на пальті з куря-

чим ароматом, він робив це весело.

Бо ж хіба не дотепник його Миколка?!!

А пальто завтра Товстуха-чистьоха точно занесе на Смітник, і Найда знову

його притягне.

ПОМСТА

Найда так довго чекав цієї нагоди, що, дочекавшись, аж не повірив у неї.

За цей час перебрав безліч варіантів. Поцупити з Чіксиної сумки

Щоденника і розтерзати його серед шкільного дворища? Вимочити її портфеля

в найбруднішій калюжі? Натрусити бліх до пакета зі спортивною формою?

Заразити глистами? Привселюдно покусати? Покусати крадькома, але щоб знак

лишився навіки — як на його собачому серці?

Колись та Чікса дуже образила Найдиного Миколку.

Ну, ніяк не міг вибрати Найда. І не через кам’яну Миколчину байдужість

до того випадку. Еге ж, Найдин господар ніколи не згадував новенької з

паралельного класу, навіть не вимовляв її імені, але Найда нюхом чув, що те

мовчання — таки про неї, про Чіксу.

Ні, просто жодна з придуманих кар не здавалась доречною. Одна —

занадто м’яка, інша — надто велична як для нікчемної Чікси.

Однак час урешті настав.

У ці дні Миколка з Найдою приходять до Школи зарання. Похолоднішало,

і в Халабуді не дуже наспишся. Навіть під ватяною ковдрою, що її, наполовину

зітлілу од Вітчимової цигарки, Миколка з Найдою перетягли на Пустирище.

Таких «ранніх пташок» щоранку назбирується в шкільному дворі чимало.

Прибиральниць і Завгоспа не видко. Навіть Школу ще зачинено. Хлопці

борюкаються й кидаються портфелями, старшокласники покурюють з рукава і

видивляються на чікс, тобто на дівчат. Малі ж і великі чікси, тобто дівчата,

хихотять, базікають і крадькома поглядають то на хлопців, то у блискучі

кружальця, в яких їм себе видно, мовби у найпрозорішій відстояній калюжі.

Але щоранку і дівчата, і хлопці, найменші й найстарші, завмирають та

забувають про все на світі, коли до Школи підвозять Чіксу.

Вона висковзує з блискучої машини біля квадратно підстрижених кущів.

Павою пливе центральною алеєю через усе широченне Дворище до

шкільних Дверей.

У Чікси щоразу нове вбрання під або над шкільною формою, через раз

новий рюкзак і через два — нова мобілка.

Проте щоразу — той самий запах незнайомих країн і чогось солодкого, але

не цукерок. А ще — верескливий голос пещеної болонки. І крижаний погляд, у

якому ніколи не видно нічийого відображення, як-от у блискучих кружальцях

чи в найпрозорішій калюжі. У ньому тільки вона сама.

І на помсту сьогодні Чікса напросилась також сама.