МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ

під грушею в Миколчиному подвір’ї. Вони крали, що бачили, і що не так

лежало, — от якби одного прекрасного дня — о, той день був би таки

прекрасний! — хтось і Вітчима отак поцупив!..

Вони вже мали вибиратися — чорним ходом, тобто через колись глуху, а

нині всуціль діряву задню стіну, — аж тут Миколка ненароком наступив на

граблі, які дивом уціліли після «гостьових» атак. Вони дзвінко торохнули його

по лобі.

Миколка сердито вилаявся «йолками-палками» й Вітчимом. Але,

почухуючи лоба, таки потягнув реманент за собою. Покинеш — однак пропаде.

Найда ж тим часом, як навмисне, заплутався в старому ганчір’ї.

Гайда, бо зараз тут нам і кришка! — нетерпляче виплутував собаку

Миколка.

Тюль! Старий пожовклий тюль теж із хтозна-яких часів!

— Ти гля, ще й не зовсім дірявий! — звільнивши песика, Миколка став

хутко намотувати знахідку на граблі.

Найда й сам не любив, щоб добро пропадало. Хоч у Халабуді вікон і нема,

є тільки отвір, який засувається шматком фанери.

— Це ж не на вікна, дурненький! — Миколка взяв сувій під пахву, одхилив

дошку й ступив у бік Яру. – Хватку зробимо! Всі карасі будуть наші!

О, який розумний у Найди Миколка!

Миколка виявився не просто розумним, а розумнющим. Із вербових гілок і

держака від граблів зробив прекрасну хватку. Встановив її трохи бокаса там, де

течія Болотянки найсильніша.

Сам став вище за течією, Найду ж послав на протилежний бік:

— Найдо, голос!

І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу

вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.

Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного

целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна

мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.

— Найдо, лапу! Другу! хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно

простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!

Ну і розумний же Найдин Миколка!!!

У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама

арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої

сковорідки над вогнищем.

Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче

витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — «за

компанію».

Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.

Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.

Окунці трохи колючі й деркі, але теж – кігтики оближеш!

Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті

луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!

Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли

побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі

Халабудою.

І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.

УРАГАН

Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там

зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло

принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме.

Та й небезпечно це.

Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!

Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля

груші?..

Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!

Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало

геть із Халабуди.

Просто все навколо мовби казало Найді: «Тікай!» — і він кинувся з усіх

лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу —

зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу

купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент,

звісно, краще!

І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й

мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не

кличе просто так.

У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням

скомандував господареві зайти слідом.

Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:

хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.

—

Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої

Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху —

Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!

«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути

було навіть горобців).

«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь

напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в

землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало

навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого

серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.